Мій дім

Print

Оповідання про зиму

Автор: Володимир Чистяков   

Одного разу Лідія Михайлівна сказала, що ми мусимо написати твір на тему «Мій дім», чим поставила нас із Мітюлькіним у скрутне становище, оскільки наші квартири схожі одна на одну, як близнюки Павло і Богдан з паралельного четвертого «А».

Грицьку Пундику написати такий твір — дрібничка, бо в нього тато архітектор і Лідія Михайлівна ніколи не запідозрить, ніби Пундик у когось списав.

Нам з Хомою творити було значно важче.

Для того, щоб не примушувати вчительку сушити голову над питанням, хто у кого списав, ми попередньо домовилися, що Хома писатиме про коридор і велику кімнату, а я про маленьку кімнатку і кухню.

Але коли Лідія Михайлівна повернула нам твори, ніякої оцінки ні в Хоми, ні в мене не було, а це означало, що твір нам доведеться писати знову.

Лідія Михайлівна сказала:

— Я не просила тебе, Борсюк, писати, скільки «корисних метрів» має ваша квартира і який кран протікає на кухні. Мені було б цікавіше прочитати, чому ти той кран досі не полагодив. І взагалі, чи є у тебе підстави називати свій дім «своїм»? Що робиш ти вдома, які маєш обов’язки по господарству, чим батькам допомагаєш?.. Нарешті, як ти посуд миєш — охоче чи ні? От про це і напиши.

— І тебе це теж стосується, — додала вчителька, подивившись на Мітюлькіна. — Зрозуміли?

Ми сказали, що зрозуміли, хоча насправді Лідія Михайлівна знову поставила перед нами складне завдання, оскільки дуже важко писати про те, чого ти ніколи не робив.

Наприклад, посуд. Я ті тарілки й чашки терпіти не можу. Вони у мене в руках так і пурхають, як метелики. Тільки метелики на підлогу не падають. Та хіба про таке у творі напишеш?..

Тому, коли після обіду мама сказала: «Помий, синку, посуд», — я чесно відповів:

— Аж ніяк не можу, мамо. Стільки додому задали — страшне! Ще й твір писати.

Мама тільки зітхнула.

— Що ти за людина така, — каже. — Просиш посуд помити — «не можу». Ліжко застелити — «ніколи». Порядок у кімнаті навести — знову «не можу»!..

Мене ті розмови лякають більше, ніж уроки. Тому я відразу витяг зошит і написав великими літерами: «Мій дім. Твір».

І замислився: що ж писати далі?

Думав-думав, думав-думав... Аж поки від цього думання в роті не пересохло. Тоді я пішов попити водички і відзначив, що тарілки мама вже сама помила.

Але тут мама сказала:

— Сашко, побіжи в магазин, бо в нас хліба немає.

Я ще ніколи не чув, щоб мої батьки казали:

— Іди у футбол пограй.

Або:

— Годі тобі уроки готувати, подивись краще телевізор.

Ні, такого не буває. . Тому я й сказав мамі: — Зараз не можу. Треба твір дописати.

А мама образилася і каже:

— «Не можу, не можу»... Я вже теж не можу чути твого «не можу»! От тепер ти тільки спробуй про щось мене попросити! Я теж скажу: «Не можу — і все».

Це я вже не раз чув. І від мами, і від тата. Я знаю, що вони посердяться, посердяться — і забудуть.

Тому й сказав:

— Мамо, ти навіть не уявляєш, які в нас зараз програми! Вам пощастило, ви у школі за полегшеними програмами вчилися. А наші знання повинні вийти на рівень сучасних вимог науково-технічного прогресу.

Так наші шефи на Святі знань казали. Красиво! Мені ці слова тоді так сподобалися, що я їх відразу запам’ятав.

А мама сказала:

— Ну, ну.

І пішла в магазин сама.

А я знову за твір сів. І зразу написав:

«У нас удома часто не буває хліба, бо до нього треба ставитися бережливо, про що нагадує плакат у шкільній їдальні. Тому щодня доводиться ходити в магазин».

Такий початок мені дуже сподобався, бо я написав чистісіньку правду, а кому саме доводиться ходити в магазин, я, може, через велику власну скромність не написав.

Натхнення ще не залишило мене, тому я продовжив:

«Посуд також доводиться мити після кожного сніданку, обіду, а також після вечері».

Тут я згадав, що Лідія Михайлівна просила написати, як саме я його мию: охоче чи ні?

Тому я закреслив попереднє речення і написав: «Посуд у нас удома миється охоче».

Але тепер виходило, що він миється якось сам собою, тому я і це закреслив.

Я крутив цей посуд туди й сюди, але потрібне мені речення все ніяк не складалося. Тоді я не витримав і вирішив подзвонити Мітюлькіну: наскільки охоче у нього той посуд миється.

Але хитрий Хома про тарілки й не думав. Він, виявляється, твір про свого цуцика писав. Як він його на прогулянки водить і з ранку до вечора годує. Цукерками.

Тут і мама з магазину повернулася. Взяв я зошит і на кухню пішов. Бо у нашої мами перший розряд з миття тарілок — так тато жартує.

Але мама сказала, щоб я сам думав про свій твір.

— Та я вже думав, — кажу.

— І до чого додумався?

— Так-от — у тебе спитати. Мама примружилася і взяла мій зошит. Потім якось дивно подивилася на мене і сказала:

— Цей твір ти мусиш написати сам, я тобі допомогти не можу.

Я кажу:

— Ну, мамо...

Але вона відрубала:

— Ми в четвертому класі вчилися за полегшеними програмами. Не те, що ти. Сказала: не можу — значить, не можу. Як і ти.

Тоді я образився і пішов інші уроки робити, бо мій тато пише твори навіть краще за маму. До нього тільки треба підхід знайти.

Тому, коли тато повернувся з роботи, я вийшов на кухню і потрусив шахівницею, щоб фігурки всередині затуркотіли і привернули татову увагу.

— Сьогодні, — кажу, — моя черга білими грати!

Це я так натякнув, що минулого разу він грав білими й не зміг мене обіграти, а сьогодні я вщент розтрощу його староіндійський захист.

Але цього разу тато обрав новий варіант захисту. Він відібрав у мене шахівницю і сказав:

— А я сьогодні грати не можу. Мені треба допомогти мамі білизну випрасувати. Та й посуд у нас після кожної вечері миється, — додав він, виразно поглянувши на мене.

І тоді я зрозумів, що вони з мамою встигли змовитися.

— Ах, так! — кажу. — Двоє проти одного? Так нечесно.

І пішов до себе у кімнату. Там я сів і замислився.

З народних казок нам відомо, що добро завжди перемагає зло. З цього виходило, що мої тато й мама неодмінно мають зрозуміти, яке зло приносять мені своєю поведінкою, і тоді добро обов’язково переможе.

Іноді мені починало здаватися, що вони вже усвідомили свою провину, і тоді я сумним голосом запитував:

— А хто може вивести пляму з моєї шкільної форми?

Або:

— Чи не може хтось зібрати мені пакуночок макулатури для школи?

Але, напевне, я поспішав у своїх висновках, бо добро все не перемагало й не перемагало.

Врешті з’ясувалося, що тато не може піти зі мною в неділю на футбол, не може дозволити мені подивитися сьому серію телефільму «Фронт без пощади».

Тоді я здався і сказав:

— Тату, чого ви з мамою сердитеся?

Тато відклав газету і каже:

— Ти ще не зрозумів?

Я вже трошки зрозумів, але про всяк випадок спитав:

— Ви хочете, щоб я посуд помив? І тоді все буде, як раніше?..

Але тато сказав:

— Ні, ми не хочемо, щоб ти просто помив посуд і про все забув. Ми хочемо, щоб ти завжди це робив. І в своїй кімнаті прибирав теж завжди. І постіль свою складав щоранку. І взагалі — згадав, що ти живеш у сім’ї, де в кожного мають бути свої обов’язки. От чого ми з мамою хочемо. І доки ти цього не збагнеш, доки не забудеш своєї приказки «я не можу», то й ми нічого для тебе зробити не зможемо. Ось так...

Тут я не буду розповідати, скільки тренувався, поки хоч трошки навчився мити тарілки гарячою водою. Мама казала, що досвід дорожчий за будь-яку тарілку і що взагалі у народі кажуть: очам страшно, а руки роблять.

І тепер я навчився мити посуд блискавично.

Але зараз не про тарілки, а про твір, за який Лідія Михайлівна поставила мені оцінку «три — чотири». Три — за грамотність, а чотири — за зміст. Бо того вечора я сів і написав усе, як було насправді. А в кінці додав:

«Постараюся, щоб мій дім став по-справжньому моїм рідним домом».

От і стараюся.