Зернятко надії

Print

Останні новини

Автор: Івано-Франківська центральна міська дитяча бібліотека   
Четвер, 22 листопада 2018 14:09

1522 листопада в центральну бібліотеку для дітей завітав 3 –А клас школи №26 на літературні читання «Зернятко надії»

та на акцію "Створи панно пам'яті", присвячену пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років.

Бібліотекар Томілова Лілія розказала учням про сумні події 1932-1933 років, а потім прочитала оповідання «Страшний сон» Анни-Марії Волосацької. Діти уважно слухали оповідання, потім дуже емоційно обговорювали його. Всі висловлювали свої думки про оповідання, про голодомор, про хліб та бережливе й шанобливе ставлення до нього, про людей, що і наш час голодують. Діти були дуже щирі у своїх розповідях, адже оповідання не залишило їх байдужими до колишніх та сучасних проблем.

Далі всі учні забажали взяти участь у акції «Створи панно пам'яті». Діти дізналися, про символ пам'яті – незабудку. Незабудка – це маленька дрібненька тендітна квітка з синьо-голубими пелюстками та жовтою серединкою. Сьогодні квітка незабудка використовується, як символ пам'яті жертв голодомору 1932 – 1933 років в Україні. Вона нагадує нам, що ми не маємо права забути мільйонів жертв голодомору.

В бібліотеці був заздалегідь підготовлений стіл із заготовками квітів. Кожна дитина, вшановуючи пам'ять загиблих під час голодомору, писала на квітці незабудці свої думки та прикріплювала її до дошки, створюючи таким чином «Панно пам'яті».

Кожна дитина, покидаючи бібліотеку, несла у своїй душі зернятко пам'яті про страшні часи голодомору та зернятко любові до людей.

Фотомоменти заходу

Панно пам'яті

Діти створили спільну роботу – «Панно пам'яті». На незабудці кожна дитина написала думки, над якими замислилася під час заходу. У нас є надія на майбутнє, якщо діти мислять такими категоріями.

Оповідання

Страшний сон, Анна-Марія Волосацька

Де страва, там і Бог. (Народна мудрість)

Листопадового холодного вечора Марко нудьгував. Батьки поїхали по закупи до супермаркету, сестричка Варуся бавилася ляльками в кімнаті. Хлопчик щойно дочитав книжку про Гаррі Поттера і, сидячи в кухні на підвіконні, розглядав будинок навпроти. Там майже в кожному віконечку палахкотіли свічечки. Марко здивувався, бо мама запалювала свічку тоді, коли в цілому районі вимикали світло, а тут і свічки, і світло. Далі малий вирішив ліпити. Оскільки пластилін закінчився, він підійшов до хлібниці, де ще було трохи білого, сірого, чорного хліба, кілька бубликів, і вирішив, що ліпитиме з хліба. Та враз згадав, як колись бабуся тлумачила йому, що хлібом бавитися – гріх, а крихти зі столу потрібно гарненько згорнути і дати пташкам (Марко з татом навіть годівничку зробили з кольорового картону і почепили на балконі), а коли впаде окрайчик, то його треба підняти і поцілувати. Марко був слухняним, але пальчики вже розминали шматочок білого хліба, ще кавальчик чорного хліба і на столі з'явилась пара крилатих коней. Далі хлопчик миттю сконструював колісницю, вправно замість коліс приладнав бублики і... полетів...

Позаду залишилось рідне місто, на голих, порожніх полях де-не-де лежало трохи снігу, а ось ніби і село, де живуть дідусь з бабусею, але чому так темно, чому з коминів не снується дим, чому нема дерев, чому собаки не гавкають, чому людей нема, чому так моторошно? А хто це скрадається до он тієї хати, якась дивна постать у білому та ще й у руці косу тримає. Невже Смерть, майнула думка, але ще ж не Різдво, і вертепи ще не ходять. А ондечки ще якісь чоловіки, ніби у військовій формі, тягнуть величезні мішки, голосно регочуть і розмовляють чужою мовою. Тією, якою на телебаченні майже всі говорять і співають. Якісь чужинці, і серед ночі вештаються селом.

„Щось тут не те", - подумав Марко і вирішив стежити за тими людьми. Ось вони зайшли на подвір'я, попростували до хати... Та це ж подвір'я дідуся та бабусі, тільки хата ще з солом'яним дахом. Там жила сім'я, на ліжку лежало трійко худющих немічних дітей і тихесенько просили їстоньки. Один із хлопчиків страшенно був схожий на Марка. Та це ж його прадідусь у дитинстві. Бабуся показувала малому давні світлини і не раз повторювала, що Марко викапаний прадідусь Петро. Чоловіки у формі нишпорили по хаті, перевертали глечики, відірвали дверцята у креденсі, спустилися до пивниці, присвічували у коморі й до величезного мішка полетіли жменька борошна, дві картоплини, гниленький бурячок... Це все, що було з продуктів у хаті. Здавалось, це не люди, а чорт, ірод і його слуги чогось шукають. Марко ніколи не любив тих вертепників, утім мама завжди клала до їхньої торби пампушки, інші солодощі. А тут ті нахаби геть усе підгребли, ніхто їм не дає, вони самі все забирають.

А що це на деревах біліє? Точно не сніг, хлопчина приглянувся, якісь фігурки видно, у таких гарненьких льолях, з таким кучерявеньким волосячком, але з такими сумними заплаканими личками. У Варусиних книжках вони усміхалися. Та це ж ангелики, врешті роздивився Марко, він дослухався, бо йому стало цікаво, про що ті крилатики розмовляють. Одненький розпочав:

- Я так хотів їстоньки, а мама все плакали і казали, що ось-ось повернеться татко і принесе хлібчика. Я бачив, як напередодні мама зав'язала в хустинку свої золоті сережки, перстень, коралове намисто і мовчки благала татка повернутися з хлібом. Та не дочекався я ні татка, ні хліба.

- А я ходив до лісу і зрізував кору, бабуся варила її, і ми їли, але потім так болів животик, так нудило, що аж згадувати страшно, - вів далі другий ангелик.

- А ми..., - сплакнуло третє ангелятко. – їли цвіт акації, щипали травичку і поволі конали.

Далі Марко не слухав, йому стало моторошно, соромно, ніяково, він згадав, як часто вередував, бо не хотів їсти ні манної каші, ні зупи, а тут таке почув! Невже таке було? Малий раптом згадав, як ще живий прадідусь, переживши ті страшні часи, завжди мав у кишені шматочок хліба. Коли бабуся йшла до крамниці, він завжди нагадував, щоб вона купила макаронів і консервів... У суботу бабуся завжди пекла духмяний хліб, а той, який не з'їли за тиждень, вона підсушувала, складала в торбинку і ставила у запічку. Не дай Боже чого, то і сухарі – хліб...

Тієї миті Марко прокинувся. Повернулися батьки. Мама ніжно обійняла малого і дала м'якеньку, пухкеньку булочку з родзинками. Хлопчик підійшов до вікна, запалив свічку, поклав на тарілочку булочку і сказав: „То для ангелят!...".