«Паліглот»

Print

Оповідання про зиму

Автор: Євген Дудар   

Цікава-таки штука — життя. Росте поруч з тобою отакий собі босоп’ятий халамидник, як Грицько Сало, разом хрущів у травневі надвечір’я картузами збиваєте, разом по чужих садках шастаєте. І ти не здогадуєшся, який у голову того Гриця Сала потенційний заряд природа заклала.

Не бачив я Гриця Сала по закінченні школи кілька років. А то йду вулицею — Гриць чалапкає.

— Здоров! — кажу. — Ти що, з неба впав?

— Нє-є, — каже гордовито Гриць. — Я з учіліща. Язикі разние іностранниє зучав. На паліглота учусь...

— Молодець! — плещу його по сухореброму торсу. — Отже, скоро Грицько Сало виповзе на світову арену.

— Панімаєш, — кривився Гриць. — Моя хвамілія січас не Сало, і не Гриць. Я сійчас Жорж... Саловйов...

Я вибачився і спитав його делікатно:

— Ти мені пробач, я у цих ділах не дуже петраю. А от свою рідну мову ти забув чи, може, зумисне тренуєшся на іншій?

— Панімаєш, тєбє етого нє понять. Человеческая башка очень інтіресно устроєна. Там єсть уроді би такіє коробочки. Прінціп действія етіх коробочок такий: єслі один язик туда влазить, то другой об’язательно вилазить. Вроді би один другого вишибає. А от у паліглотів наоборот: сначала вишибає, а потом вшибає... Так-от у мене вже вишибнуло... Тепер буде вшибать...

Після того я Гриця більше не зустрічав. «Вшибнуло» йому чи ні — не знаю.

А от що «вишибнуло», то сам бачив.