12 лютого – 145 років від дня народження Леся Мартовича

Новини,

Останні новини

Шануємо Леся Мартовича за невтомну працю, за Слово, за іронією якого часто ховається глибокий біль письменника-громадянина.

Його заповіт «бідному і окривдженому» народу й сьогодні не втратив свого значення: «ми не маєм казати один одному: ось поси моє, але маєм усі взятися за руки красно та й сказати: ось поси наше!»

З біографії

Ле́сь Марто́вич (Олекса Семенович Мартович) народився 12 лютого 1871 р. в селі Торговиця Городенківського повіту на Станіславщині (нині Городенківський район,Івано-Франківська область) у родині сільського писаря. Його батько самотужки навчився грамоти, що допомогло йому піднятися з наймита до писаря, стати «взором порядного, непідкупного громадянина», авторитетним серед односельчан. Мав 15 моргів поля, гарну хату, пасіку і сад. За спогадами Василя Стефаника, родина Мартовичів належала до давнього равинського єврейського роду, останній представник якого (дід письменника) прийняв християнство і був вигнаний з єврейської общини.

Із 1882 Лесь Мартович — учень Коломийської гімназії. У червні 1892 року закінчує гімназію і записується на юридичний факультет Чернівецького університету, який закінчив через 17 років (1909). Батько не мав змоги утримувати сина в університеті, і тому Мартовичу доводилося розраховувати тільки на себе. Займався громадськими справами: працював у нелегальному гуртку, члени якого проводили серед селян культурно-освітню роботу; збирав і вивчав фольклорні матеріали; видавав свою літографовану газету «Збірка»; засновував по селах читальні тощо. У той же час він був редактором львівської газети «Хлібороб» (1893), одержуючи мізерну платню — 30 гульденів, а в 1897—1898 роках став редактором «Громадського голосу», який до того редагував Іван Франко.

Працював у Львові, Дрогобичі, Городку і Стрию. Починаючи з 1905 року, важко хворів. Його навістив одного разу І. Франко. Помер 11 січня 1916 у селі Зубейки, похований у с. Монастирок. У будинку, в якому жив Л. Мартович, наразі міститься школа в селі Зубейки Львівської області.

Творчість

Лесь Мартович писав багато, але до нас дійшла лише частина з його щедрого творчого доробку. Чимало творів загинуло в рукописах. Зараз відомо біля трьох десятків оповідань, велика повість «Забобон», драма «Політична справа», незакінчена повість «Село Підойми» і кілька статей та заміток.

Мартович усе життя був міцно зв'язаний із селом. Там він виріс. Навчаючись у Коломиї та Дрогобичі, Лесь часто «ходив по селах агітувати й створювати читальні». Довгі роки, працюючи в адвокатських конторах, письменник увесь час перебував у гущі бідняцьких мас. До нього приходили селяни із своїми скаргами на панів і багатіїв. Біднота розкривала перед ним свою душу, просила поради й захисту. Коли Лесь Мартович редагував селянські журнали, то одержував багато листів із сіл. Він так добре знав життя та мрії селян, що львівські знайомі жартома і до певної міри зневажливо величали його «доктором хлопістики».

Закономірно те, що основною темою творчості Мартовича є показ розшарування різних верств населення у галицькому селі, зубожіння широких мас на зламі двох століть. Про це писав не тільки Лесь Мартович, а і його сучасники – Василь Стефаник, Марко Черемшина та ін. Проте художня манера Леся Мартовича була своєрідною.

Своєрідність творчої манери

Гумор і сатира

Своєрідністю творчої манери Мартовича було вміння про найтрагічніше в житті людей розповісти з гумором. Ясно, що це був «сміх крізь сльози». Письменник сміявся тим «мужицьким сміхом, що тільки голос ніби сміється та й губи стягуються до сміху, але по обличчі зовсім не пізнаєш, що то сміх» («Мужицька смерть»). Трагічне й комічне своєрідно переплітаються в його творах.

Його іронія обумовлена бажанням піднести дзеркало до обличчя своїх сучасників, показавши, як позбавлена людської гідності людська істота перетворюється на робочу скотину. Його дошкульна іронія спрямована проти інертності, затурканості, небажання піднести та розширити свої горизонти.

У короткому сатиричному оповіданні прозаїк уміє показати все життя покутського селянина, безпросвітність злиднів, що обсіли його родину, мізерність його буття й бажань. І в цьому, приватному, житті мужик не може бути мужиком. Він тільки мусить «орати, сіяти, збирати збіжжя, а зібране віддавати», не залишаючи собі нічого, хіба що стільки, щоб не померти з голоду.

Натуралізм

Натуралізм письма Леся Мартовича довершує відчуття огиди до того безпросвітного, майже тваринного життя, в якому одні надривають жили тяжкою працею, маючи за винагороду пісний борщ із тарганами, а другі – нудяться від неробства, переїдаючи шніцелями. Худий, аж чорний від постійного недоїдання, селянин і гладкий пан – вони з одного світу, з ярмарку марноти, де обрії не розсуваються вище матеріального. Натуралізм письма проявляється й в тому, що автор обирає ситуації й типажі найбільш буденні, показує, як сказав М. Грушевський саме «м'ясо життя».

Простота художніх засобів

В прозі Мартовича майже немає описів – натомість окремі портретні штрихи: Семениха «висохла, як скіпка»; Іван – як старець: «Лице його почорніле, очі запалися, ноги не служили». А ось приклад пейзажу, досить рідкісного у Мартовича: «За дорогою в садку ловила вишня молочним цвітом перелітні бджоли й не пускала їх доти, доки вони з тих цвітів солодкий піт не позлизували».

Його оповідання – як маленькі драми, декорації до яких дані кількома деталями. Всі оповідання читаються легко, адже мають діалогічну форму, не обтяжену ні поетичними пейзажами, ні ліричними відступами, ані повчальністю.

Що читати

«Винайдений рукопис про руський край» — казка-алегорія про українське селянство, чиєю пасивністю живе і процвітає деспотизм. Тут вперше Л. Мартович виступив сатириком щодо народу (селянства), не побоявшись сказати страшну правду про рабську звичку до послуху, аж до втрати людської подоби. Подумайте, чи завжди послух – то є добре?!

«Стрибожий дарунок» — казка-алегорія. У забуте Богом село Смеречівку за дорученням Перуна прибув Стрибог. Він має ощасливити людей – «зробити, що лише забажають». Які ж були їхні бажання? Читайте! Буде цікаво дізнатися.

«Пророцтво грішника» — сатира на громадсько-політичні відносини в Галичині, про дволикість суспільної моралі, законодавства. Село, в якому живуть «грішники» і «праведний» дяк, має промовисту назву – Йолупківці. Як живуть «грішники» та «праведники» — читайте. Буде над чим замислитися і в наш час!

«Грішниця» — єдина новела, а не сатиричне оповідання. Цей твір вважають гідним пера Ф. Достоєвського. Читайте, щоб пізнати, що тільки любов може подолати смерть та повернути до життя рідну людину.

«Іван Рило» — сатиричне оповідання, спрямоване проти виборчих махінацій влади . В узагальненому типі селянина висміяно перевертнів, перекинчиків, підкупних "хрунів" і тих, хто їх підкуповує. Де дають, – там Іван Рило перший, де треба дати для загального добра, він – останній. Оповідання показує всю підступність і спокусливість зрадницької нечистої сили, втіленої письменником в образі перевертня Івана Рила.

Читайте, нащадки! Задумайтесь, чи чисті ваші душі і сумління від присутності Івана Рила?

Читайте твори Леся Мартовича! Вони написані для того, щоб пробудити в сущих і прийдешніх поколіннях людської та національної гідності.