14 травня — 145-а річниця від дня народження українського письменника, майстра експресіоністичної новели, нашого краянина В.Стефаника

Новини,

Останні новини

Біографія Василя Стефаника проста й коротка. В ній немає пригодницької фабули, зовнішніх яскравих моментів. Проте його внутрішній світ живився враженнями від проникнення в глибинну суть подій навколишніх, буденних і звичних. Василь Стефаник любив природу Карпат, село, господарство, а в ньому порядок і чистоту.

Любив слухати музику. Захоплювався театром. Улюбленою співачкою була Соломія Крушельницька, художниками – О. Кульчицька, О. Новаківський, композитором – Бетховен. Василь Стефаник захоплювався народними піснями, особливо любив колядки.

Любив тонко, доброзичливо жартувати, іронізувати в розмові.

Був улюбленцем птахів – за ним літали ластівки на подвір'ї.

14 травня 1871 року почалася  дорога Василя Стефаника. І пройшов він її, як ревний хлібороб, узявши до рук замість чепіг перо, а по себе залишив біля семи десятків новел. Писав мало, проте написав багато, бо створене ним велике й величне. Кожен його мистецький твір – то матеріалізований згусток духу Василя Стефаника. В кожен свій твір він вкладав сконденсовану муку тисяч людей. І це було слово, яке багато важить, і це був твір, у який віриться. Такими були й є новели В. Стефаника.

Народився В. Стефаник на Покутті, у селі Русові Івано-Франківської області. Батько письменника був людиною крутої вдачі та вважав, що «земля – це спосіб до всього». Мати письменника Оксана була дуже доброю жінкою й завжди хотіла, щоб її улюблений син був біля неї. По-жіночому безоглядно любила сина, болісно переживала всі невдачі на його шляху. З дитинства й до глибокої старості нікого Стефаник так не любив і ні за ким так не тужив, як за рідною матінкою, яка все життя «лебеділа» коло нього.

Батько хотів бачити сина «паном»: лікарем, адвокатом або чиновником. Селянський розум йому підказав, що без науки цього не осягнути.  Тож батько й віддає хлопця до школи. У Русівський школі малий навчився грамоти, а от уже Снятинська міська школа «строїла Стефанову душу»: у ній хлопець відчував  до себе погорду вчителів та міських дітей, і в нього росли відчуження і глибока нехіть до міста та інтелігенції. Ці відчуття закарбувалися у пам'яті і пізніше визначили життєве кредо письменника: у своїх творах Стефаник практично ніколи не зображував ні міста, ні інтелігентського середовища, а лише село й людину села, відчуваючи їх природність. Щирість, інтелігентність – усе те, чого не бачив у місті. Захист мужицького світу, його болів і інтересів став домінантною і визначальною рисою його творчості.

Відтак було навчання у Коломийський та Дрогобицький гімназіях. Із Коломийської гімназії Стефаника виключили «за політику» — участь у таємному учнівському товаристві, у якому гімназисти знайомилися з прогресивними ідеями: читали заборонені книжки, куплені за кошти самих гуртківців.

У Коломийський гімназії Стефаник заприятелював із Лесем Мартовичем. Світлою постаттю цього періоду  життя Стефаника став його вчитель української літератури Роман Яросевич. «Це була така поява професора, що ми, кружкові, набрали сили й охоти до науки, і я дотепер не можу згадати без найглибшої вдячності того одинокого професора, який мене вчив у Коломиї». На час навчання в Коломийський гімназії припадають перші творчі спроби письменника.

Упродовж 1892 – 1900 років із перервами, виконуючи волю батька, Василь Стефаник вчився на медичному факультеті Краківського університету, який так і не закінчив, передовсім через заняття літературою та політичну діяльність. В цей час одна за одною виходять його збірки новел, а також переклади Стефаникових творів польською, німецькою, російською, чеською. Стефаник стояв на вершині слави.

1900 року життя завдало Стефаникові нищівного удару: після тривалої хвороби померла його мати.  Ув'язнення сина шокувало добру сільську жінку, аж до занедуження й смерті.

У Стефаника розвивається стійкий комплекс вини. А крім того виснажений процес творчості, незавершене навчання у Кракові призвели до розладу здоров'я – неврастенії. Будь-яка спроба інтелектуальної діяльності призводила до загострення хвороби. Тож від 1901 до 1903 року письменник лікувався.

З 1904 року Василь Стефаник, одужавши, знову у вирі подій. Він одружується з Ольгою Гаморак. На весіллі, що відбулося у Львові, гостювали визначні українські митці і діячі культури: І. Франко, М. Грушевський, Л. Мартович, Марко Черемшина, М. Шухевич та інші. Після весілля Василь Стефаник з дружиною оселилися у будинку Гамораків у селі Стецевій. В цей час письменник розгорнув широку громадську діяльність на Покутті – заснував читальні «Просвіти», організовував селянські страйки, агітував на виборах, виголошував сотні промов на вічах, концертах, зборах.

Від 1908 до 1918 року, аж до розпаду Австро-Угорщини, Стефаник був послом до австрійського парламенту від радикальної партії. Дуже пильно виконував свої обов'язки посла на Покутті.

1914 року помирає Стефаникова дружина, і він залишається вдівцем із трьома малолітніми дітьми, яких йому допомагає виховувати сестра дружини, Олена Плешкан.

Друга світова війна залишає глибокий слід у житті і творчості письменника. Стефаник по-інакшому побачив українського селянина, який стає опорою нації у боротьбі за державність. Уперше у творчості Стефаника з'являються образи новітніх  інтелігентів, що «співали, розмовляли, читали книжки, ласкаві до простого народу, і нарід до них прилип, коло них цвів: збирався їх розумом добувати мужицьке право».

«Діточа пригода» — цією новелою розпочинається другий період творчості Василя Стефаника. Одна за одною з'являються новели «Пістунка», «Вона — Земля», «Сини», «Воєнні шкоди» та інші, що разом склали збірку «Земля». Письменник продовжує й політичне життя: входить до складу Української Національної Ради у Львові, святкує у Києві один із найщасливіших днів свого життя – свято Соборності України.

У 20-ті роки почалися бурхливі процеси українізації. На Наддніпрянщині зростають тиражі Стефаникових  творів, гонорари перевищують найоптимістичніші прогнози. Його називають «великим сучасним письменником європейського значення», «класиком мініатюри». Стефаника запрошують на Харківську конференцію у справах усталення правопису української мови, беручи на себе всі витрати на подорож. Стефаникові призначається довічна пенсія розміром 150 карбованців на місяць.

І все-таки... Стефаник панічно боїться більшовизму. Він довго вагався, чи  прийняти пенсію. На знак протесту проти організованого більшовиками штучного голоду 1932-1933 років письменник відмовляється від призначеної йому пенсії. Відмовляється він і від спроби надати йому звання академіка, мотивуючи тим, що він письменник, а не учений.

1932 року Стефаник переніс параліч і відтоді тяжко хворів.

7 грудня 1936 року о 7годині 30 хвилин із його кімнати вийшов ісповідник Стефаника і промовив лише одне слово: «Уже»...

Що читати про Василя Стефаника

Степан Процюк. Троянда ритуального болю: роман про Василя Стефаника.

Цей психобіографічний роман є історією загадкового внутрішнього світу і харизми Василя Стефаника. Його манила й переслідувала троянда – символ життя і смерті. Ритуалом власної творчості він прагнув подолати трагізм і суперечності буття. У його житті і творчості чорне і біле, нехтуючи безпекою, часто опинялися поруч.

Розрахована на широке коло читачів.

Володимир Качкан. Постаті. Том 2. Розділ перший. Ті, що за обрієм: Дорогою у безсмертя.

Про постать Василя Стефаника говорять художньо-документальні матеріали. Мета її – відчинити вікна правди й істини, показати новим будівничим нації, що мали й маємо подосталь таких особистостей, на чиєму духовному, інтелектуальному досвіді зводиться Держава.

Розрахована на широке коло читачів.

Степан Процюк про Василя Стефаника (Серія «Життя видатних дітей»)

Відомий український письменник Степан Процюк із притаманним йому запалом і пристрастю оповідає про те, як «поміж курми і зорями» проминало дитинство неперевершеного новеліста Василя Стефаника. Книжка для всіх, хто вчиться долати житейські перешкоди.

Розрахована на дітей середнього шкільного віку.