Золоті бджоли

PDF Print E-mail

Оповідання про літо

Автор: Михайло Слабошпицький   

У нас новина — дідусь завів бджіл. Дві маленькі хатки стоять за нашою великою хатою у садку, і я вже зранку біжу до них.

Хатки називаються вуликами.

Продеру очі, зирк у вікно — со­нячні промені так і стрибають по шибках.

Зирк по хаті — а їх повна хата. Отак вистрибом літають. Наче ті бджоли. Тільки не гудуть. То на дзеркалі зблиснуть, то у відрі з во­дою, то на миснику серед посуду.

Якби не бджоли — сидів би і ди­вився.

Біжу до бджіл.

Гульк — а на порозі півень.

— Кукуріку! — здоровкається. Треба б йому нотацію прочитати за те, що знову водив курей у шкоду. Але він довго огризатиметься. Показуватиме, начебто не розуміє. Потім з ним побалакаю. Тільки й кажу півневі:

— Ніколи мені — йду бджіл пасти.

Він сердиться і гулькотить, мовби повен рот води набрав.

— Ото треба було в шкоду не хо­дити, — таки кажу йому.

Він образився і подибуляв до кри­ниці. Ліг, очі заплющив.

Треба кинути йому зерна. А то геть розсердиться.

Кидаю зерна. Він згукує курей, а тут бджоли летять.

Знову запізнився через цього півня!

Бджоли полетіли пастися аж на гречку. Якби ж вони втрапили додому!

Побіг би, пригнав би назад, але не знаю, де наші, а де чужі. Треба їх якось позначити.

Сиджу біля вуликів. Дивлюся, як танцюють золоті бджоли на сонці. Дзвенять. Раді-радісінькі, що тепло, що немає дощу і що я сиджу біля них. Ці нікуди не дінуться. Вони вулик стережуть. Як би ті не заблу­кали — дорога до гречки далека.

Може, собаку завести, хай пасе їх. По телевізору показували, як собаки овець пасуть. З бджолами собаці буде легше — їх вовки не крадуть.

Скажу дідусеві про собаку. Вона й курей виганятиме зі шкоди.

Сонце гріє, трава росте, я слухаю.

Летять! Летять, наче літаки. Одна за одною. Ото, мабуть, напаслися!

Сідають. Залазять у вулик. Щось кажуть тим, які вулик стерегли. Хваляться, яка добра гречка.

Тепер ці спочивають, а ті летять.

Біжу за ними і свищу, щоб не одбилася яка в дорозі.

А назустріч дід.

— Куди це ти летиш?

— Бджоли пасти!

— Бджоли пасти? — дивується.

— Треба собаку завести, то не буде мені мороки. І курей глядіти­ме, і бджоли пастиме, — кажу йому, — бо скільки можна без со­баки жити?

— Буде тобі собака, — обіцяє. А бджоли вже полетіли — і не видно, й не чутно їх. А мені знову потерпай, чи втраплять додому.

Ідемо з дідом до вуликів. Він щось там порається.

— Смачний для тебе мед буде, — каже дід. — Такої гречки давно вже не родило.

Бджоли діда не бояться. Сідають на білу бороду — прямо в рот за­глядають, що він скаже.

А мене ще бояться. Бо не звикли. Нічого, звикнуть.

Шкода, що в мене борода не росте.

Вони думали б, що я дід. І теж сіда­ли б на бороду. О, знов летять!

Вже напаслися. І не заблукали. От розумні! Як собаки розумні! Дід правильно їх вибрав. Прямо над хатою — сонце. І вони вилітають начеб прямо з того сонця. Летять до вуликів. До у нас. Гудуть, блищать проти сонця. — Золоті в нас бджоли, — кажу дідові.

— А золоті ж, — погоджується. — Золоті...

 

Знайомтесь: книжка!

Полісся: енциклопедія, казка, гра

polissjaЩо нам відомо про Полісся? Столітні дуби, тремтливі осики, шовковий мох та синє дзеркало озер,

Детальніше...

Опитування №11

Чи є для Вас родинне читання радісною подією сімейного спілкування?

Так - 88.9%
Ні - 11.1%

Всього голосів: 9
голосування за це опитування закінчилось на: 07 трав. 2016 - 21:11
Банер