Вірші про літо

На галузці яблуко висіло;

Каменем я кинув — перебив

Гілочку, аж серце заболіло:

І навіщо я таке зробив?

Не подумав лютий недотепа.

За добро я розплатився злом.

І стоїть коло дороги щепа,

Наче птах з підстреленим крилом.

Яблунько моя зеленокрила,

Може, ти й заплакала тихцем.

Ти для мене яблуко вродила,

Я ж у тебе кинув камінцем!

Засихає перебита галузь

І в душі горить, немов батіг

Совісті, а яблуко зосталось,—

Мій важкий, хоч недостиглий гріх.

Вихопивсь дощик поміж заграв:

чоботи сині, синя сорочка,

сині мелодії понапинав

з неба широкого аж до листочка;

синіми стрілами закресав,

сині листочки дрібно писав —

людям, озерам, онукам за обрій,

ох і смішний же!

І добрий-добрий!

І запрозорились водні гущі,

і посміхнулись темні пущі,

навіть дуби із важкої породи

чухали голови від насолоди.

...Вихопивсь дощик поміж заграв.

У веселки-веселинки

Запитала Василинка:

—Ой райдуго-семицвітко,

Чарівна небесна квітко,

Звідки силу ти черпаєш?

Де ти кольори збираєш?

Може, в морі на просторі?

Може, у високих горах?

Чи в долині-скатертині?

А можливо, в неба сині?

Розкажи, бо хочу знати,

Щоб тих фарб собі набрати!

Засміялася веселка,

Бо завжди вона весела:

— Добре, дівчинко, скажу,

Таємниць я не держу.

Ніжні маки у пшениці,

В лісі запашні суниці

Фарб червоних назбирали

І мені подарували.

Де взяла жовтогарячий?

На городі йди побачиш,

Там дівиця-морковиця,

Що сховалася в темниці,

Пензлик чарівний взяла

І по небу провела,

А вродливі нагідки

Помагали залюбки.

Жовтий — соняхи дали,

Що у полі зацвіли.

А зелений, а зелений

Звідусіль прийшов до мене:

Із стежини у садочку,

З поля, лугу та лісочку

Із усіх земних просторів,

Що злились в зелене море.

Дарували небеса

Голубий. Озер краса

Теж влила своє відерце.

Й незабудки — пам'ять серця —

Пензликом попрацювали —

Так я голубий придбала.

У житах волошки сині

Додали до мене сині.

Фіолетовий, останній,

Плив до мене на світанні

Від фіалок та бузку,

Від медунки у гайку.

Ось тому така вродлива

Розцвітаю всім на диво.

А чому весела я?

Вдача вже така моя:

Лиш з'являюся я де,

Дощик більше не іде.

На барвистому місточку

Сушать небеса сорочку.

Засміялась Василинка

До веселки-веселинки: —

Я дружитиму з тобою,

Із хорошою такою!

Спитала птаха в сонця

В прозорій вишині:

Де небо найчистіше?

Де краще жить мені?

А сонце усміхнулось:

Ми — як одна сім'я.

Коли щасливі птахи —

Щасливе з ними я.

Спитала квітка в сонця:

Коли мені цвісти,

Щоб ти для нас тепліше

Світило з висоти?

А сонце усміхнулось:

Ми — як одна сім'я.

Коли щасливі квіти —

Щасливе з ними я.

Спитали діти в сонця:

Як світ нам зберегти,

Щоб в злагоді, у щасті

Жили і ми, і ти?

А сонце усміхнулось:

Ми — як одна сім'я.

Коли щасливі птахи,

Коли щасливі квіти,

Коли щасливі діти —

Щасливе з ними я.

... Так пахнуть тільки у дитинстві

Гречаний вистояний мед,

І теплі руки материнські,

І неба зоряний намет,

І паленіючі морелі,

І місячний холодний пил,

І хліб на писаній тарелі,

І тирса з-під гарячих пил.

Так пахне світ. І сонце пахне

Так неповторно, свіжо так...

І серце знов і знову прагне

Злетіти вгору, наче птах.

Зірвалося і полетіло

У літо... У мої літа.

Де небо палахкоче біло

І грає липа золота

Од бджіл... Коли ж я засинаю,

Воно, втомившись, присіда

Побіля мене тихо скраю

І до світанку повіда,

Як пахнуть мокрі стебелини,

Як ходить вітер між зелом

І сніг кружляє тополиний

Над тихим маминим чолом.