Кеша і Реша або Казка про пісню

PDF Print E-mail

Оповідання про осінь

Автор: Всеволод Нестайко   

В одному лісі жило собі, було собі сімейство кенарів. Тато, мама і двоє синів-канарчуків — Кеша Канарчук та Реша Канарчук.

Реша вважався старшим, бо вилупився на півгодини раніше. Та хоч і на півгодини, а все одно... Реша — старший, Кеша — молодший. І, як то частенько буває, Реша вважав себе не лише старшим, але й дужчим, здібнішим і розумнішим. Через те Кешу клював і ображав. Кеша був тихий, добрий і порядний. А добрих і порядних легко клювати і ображати.

Ліс, де вони жили, звався Солов’їний. Гніздилося там дуже багато солов’їв. Реша був хлопець меткий, жвавенький (як тепер кажуть, комунікабельний). Він перезнайомився, заприятелював з хлопцями-соловейками і весь час грався лише з ними. Про брата Кешу навіть не згадував. Коли той намагався пристати до них у товариство, Реша його завжди проганяв:

— Іди-йди, ціцікало, ти ще маленький. Ти тюхтій, слабак, тільки мене ганьбиш. Геть! Тьох-тьох!

Він уже майже не говорив рідною мовою, все тьохкав. А згодом і зовсім перейшов на солов’їну.

І, коли батьки йому зауважували, він тільки кривив дзьоба:

— Ну що ви, предки, розумієте?.. Мова — то засіб спілкування. Ліс у нас Солов’їний? Солов’їний. Майже всі інтересні мешканці — солов’ї. То нащо мені оте ваше хуторянське ціцікання? Я он як витьохкую! Уже й в ансамбль їхній записався. «Тьох-металістів ».

— І я б хотів співати... Я так люблю... — тихо сказав Кеша.

— Хе! — пхинькнув Реша. — Та тебе, слабак, і мухи не почують!.. Хіба ти отак можеш? — і Реша я-ак тьохнув — тато з мамою поточилися, а Кеша носом у землю ткнувся. Гучний був голос у Реші. Ні, Кеша так не міг.

— Солістом у них буду, — впевнено шморгнув дзьобом Реша. — Весь світ облечу. «Тьох-зіркою» стану! Їм для сучасного репертуару якраз гучного голосу бракує.

І батьки замовкали. Хтозна, може, й справді чекає на хлопця славне майбутнє. Хіба можна рідному синові крила підрізати.

Тим більше Солов’їний ліс готувався до знаменної події — міжнародного конкурсу птахів-виконавців.

І от цей день настав.

На Суничній галявині зібралися всі мешканці лісу. За великим дубовим пнем сиділо шановне жюрі на чолі з старою вухатою Совою, наймудрішою і найповажанішою в лісі. У жюрі входили товариш Горобець, товариш Зозуля, товариш Шпак, інші товариші-співознавці, а також іноземні представники — мадам Какаду, сер Пелікан, гер Страус, містер Індик і сеньйор Гагара.

Почався конкурс.

Співали солов’ї, одержували заслужені високі нагороди.

Надійшла Решина черга.

Пурхнув Реша на конкурсну гілляку, мікрофон у лапу та як ушкварить — у жюрі аж пір’я сторч стало.

Старався-старався, горлав-горлав, поки не захрип.

Перезирнулося жюрі, похитало головами, розвело крилами, скривилося і — зняло Решу з програми.

— Таким співом, вибачте, тільки злодіїв уночі лякати, — сказала мудра Сова.

І в цю мить із кущів почулася раптом тиха, ніжна, щемлива пісня. Не солов’їною, правда, мовою, але така гарна, така ж гарна, що завмерли всі. Завмерли, заслухалися.

Були у тій пісні і росою вмиті світанки, і тихі сині надвечір’я, і гомінливі сонячні дні, і духмяні зоряні ночі рідного лісу, любов до якого бриніла у кожному звукові, у кожній ноті.

І, як скінчилася пісня, такі аплодисменти вибухнули — листя з дерев посипалося.

— Хто це? — вражено спитала Сова.

Здивовано перезирнулися товариш Горобець, товариш Зозуля, товариш Шпак та інші товариші-співознавці — не було у програмі такої пісні.

— Хав дуй ду? — вигукнула по-іноземному мадам Какаду.

А сер Пелікан, гер Страус, містер Індик і сеньйор Гагара тільки дзьоби захоплено пороззявляли.

Кинулися у кущі, а там — нікогісінько. Нема. Полетів, сховався скромняга-співець.

Шукали-шукали, гукали-гукали. І так, мабуть би, й не знайшли. Якби не Сорока Скрекекулія, яка всюди літала, все на світі знала і приносила новини на своєму хвості. Тільки завдяки Скрекекулії дізналися, що був то Кеша Канарчук.

Притягли його силоміць на Суничну галявину, і жюрі одноголосно присудило йому золоту березову гілку — почесний приз за краще виконання пісні про рідний ліс.

А Реша — «тьох-металіст» — у цей час гірко плакав у кущах в самотині.

І тільки тепер згадав він слова матері, сказані колись: «Мова, синку, не лише засіб спілкування. Мова — то голос твого серця. А серце з іншими серцями, навіть чужоземними, говорить рідною мовою».

 

Знайомтесь: книжка!

Вероніка Рот Дивергент: Віддана

divergent_viddanaФракцій більше не існує, і Трис, отримавши шанс пізнати широкий світ за межами паркана, не вагається.

Детальніше...

Опитування №11

Чи є для Вас родинне читання радісною подією сімейного спілкування?

Так - 88.9%
Ні - 11.1%

Всього голосів: 9
голосування за це опитування закінчилось на: 07 трав. 2016 - 21:11
Банер