Нічний злодій |
Оповідання про осінь |
Автор: Григір Тютюнник |
Довгі та моторошні Кузьці перші лісові ночі. Доки шарудить сіном, ладнаючи постіль у своїй маленькій хатинці під поріжком, нічого йому, крім того шарудіння, не чути: у лісі здається тихо, мирно, притуляйся бочком до Однокрила, заплющуй очі й спи. А як тільки вляжеться й сіно знишкне, приходять до нього всякі страхи — великі, малі й ще менші. Ліс видається тоді величезним чорним чудовиськом, що підкрадається до сторожки, зазирає у вікно, нишпорить попід стріхою, обнюхує поріжок і мацає своєю волохатою лапою, хто там є. Удвох з Однокрилом, звісно, веселіше, не те що минулого літа, одначе страшненько. Однокрилові що? Поїв, погрався своїми блискітками і спати. Як той постоялець! А Кузьці розсадник сторожувати треба. Тут наслухай та наслухай. Ба, чути! Цок, цок, цок, — по стовбурі, по гіллі, по листі... Хрясь — і зачаїлося щось біля самісінького поріжка. Кузька наїжачився (а Однокрил спить!) і завмер, не дихаючи: хто це? А воно ніхто. Суха гілочка на дереві одломилася, падала на землю і чіплялася за живе гілля. А упавши — принишкла. От і все. І можна спати. Але — що це знову? Трава торішня зашелестіла. Спершу далеко, потім ближче, ближче. Ось уже зовсім нібито поруч! Кузька підхопився на тремтячих лапах (а Однокрил спить!), вигнув спину дугою і загарчав. Не дуже голосно, але не дуже й тихо, а так, щоб страховисько оте трав’яне, якщо воно вже близько, почуло і втекло геть, а якщо далеко, хай краще не чує і йде собі своєю дорогою. А це й не страховисько ніяке, а миша в траві крадеться до зернини вареної пшениці, що Данило вранці, по рибу йдучи, загубив із торби. Знайшла, з’їла і подалася стежечкою вперед, до річки: може, старий ще одну зернину загубив? Заснув Кузька аж удосвіта. І то ненадовго, бо почув крізь сон, як поблизу щось важко засанало й сказало: — Хр-ро! Хр-ро! Кузька виборсався з-під порога (Однокрил спить), огледівся й завмер од переляку: край розсадника, високо підкидаючи землю довгим писком, рився величезний вепр. Виверне молоденьке деревце, хрум корінець — і плямкає, а іклами клацу-клацу — наче хтось камінь об камінь товче... Кузька вже хотів був шаснути назад, під поріг — хто н« подужає таке одоробало! — та не встиг: від ранкової прохолоди те сталося чи з переляку — чхнув! Вепр перестав жувати, незграбно, всім своїм тулубом повернувся до Кузьки й погрозливо хрюкнув. Це розсердило Кузьку: шкодить та ще й погрожує?! Він дзвінко загавкав і кинувся на злодія, забігши збоку. Доки вепр вайлувато обернувся до нього передом, Кузька встиг укусити його за задню ногу й відскочити. Вепр закрутився на всі боки, люто хрюкав і цілився підчепити Кузьку іклами. А Кузька навколо нього — як покотьоло: то за ногу, то за хвіст ухопить розбійника, аж той кувікає від болю. На ґвалт виліз із-під порога Однокрил. Підскоком, махаючи здоровим крилом, він теж підбіг до вепра й сердито каркнув. Той на нього навіть не глянув, а, влучивши мить, підкинув Кузьку писком угору так високо, що він полетів, як м’яч. Цього Однокрил уже не стерпів — скочив вепрові на шию й з усієї сили клюнув його поміж вуха... Хтозна, як би все це скінчилося, коли б із сторожки не вибіг Данило — сонний, у самій білизні й з рушницею в руках. Побачивши бійку, вигукнув: — А, то це ти, розбишако довгопиский! — Клацнув курками, підняв рушницю вгору і шарах! шарах! — із обох цівок, так що полум’я з них сягнуло до півгруші, а дим огорнув сторожку зо всіх боків, наче вона горіла. Вепр кинувся навтьоки. Однокрил ще трохи й проїхався по ньому, тоді зіскочив на землю і разом з Кузькою пішов до сторожки. — Молодці, хлопці! — похвалив їх Данило.— Бачте: хоч і слабенькі, та сміливенькі, та вдвох, а воно вже й гурт! — і погладив обох. А в лісі тріщало галуззя під ратицями втікача, чвакало багно на болоті, все далі й далі, і незабаром стало зовсім тихо. Однокрил поліз у кубло й одразу ж заснув. А Кузька тце довго чхав од порохового диму, у вухах йому дзвеніло від пострілів, і весь він тремтів од недавнього страху та втоми. Тоді вклубився гарненько в сіні і так заснув, солодко похропуючи. |
"Історія України для наймолодших" Мирослав Кошик |
Історія будь-якої країни нагадує життя людини. |
Детальніше... |