Страховисько для снігових баб

Оповідання про зиму

(Розповідь одного горобчика)

Моя скромність не дає мені надто багато говорити про себе, я швидше інших підхвалю, сам не люблю на видноті бути. Звуся я Чів, горобець Чів.

Взимку, як випаде сніг і я відчую, що холодно, стаю лютий, чистий тобі тигр, справжнє страховисько для снігових баб. Інші горобці туляться біля коминів, деякі залазять навіть усередину та гріються і, як ото закуряться груби, вискакують звідти чорніші від сажотрусів, а я собі прогулююсь по даху й чекаю, коли з’явиться снігова баба. Як тільки побачу її, відразу ж вигукую бойовий клич і стрімголов кидаюся на неї, у відкритий бій.

Снігова баба добре озброєна, стоїть поважно й войовничо, але як тільки мене угледить, зараз уся, бачу, починає тремтіти, починає тіпатися, і не те що серце її, а й уся вона тетеріє зі страху. А я тільки того й чекаю, щоб вона отетеріла, і як ухоплю — раз! — так і відірву їй носа. Ніс у неї, звичайно, з моркви, а ми ж, горобчики, взимку дуже любимо моркву. Мої приятелі ховаються по закапелках, одним оком дивляться на страшну січу, а друге око заплющують від страху. Коли ж побачать, що снігова баба лишилася без носа і ніс той валяється на снігу, радісно галасують і кидаються ласувати носом.

І всі мене вітають. А я собі скромнесенько так стою та погукую по-нашому: «їжте, хлопчики. Поки зі мною, з голоду не помрете!»

І знову видивляюся, чи не з’явилася ще яка снігова баба. А вона вже й стоїть, озброєна до зубів, і викликає мене на герць. Закасую по-молодецькому рукави, напружую м’язи і кидаюся на неї. Мить — і ще одна снігова баба стоїть без носа, а з-за гребеня даху чую вереск: «Браво, дорогий мій пане! Браво! Браво!» Нічого й обертатися, знаю, що то горобець, прозваний «Дорогий мій пане», який завжди перший опиняється біля трофея і заради того перший поспішає похвалити.

Не знаю, де літують снігові баби, ні разу не пощастило мені зустріти снігову бабу влітку.

В усякому разі, де б вони не мандрували, де б не переховувалися літньої пори, я знаю, що з настанням зими з’являються вони в містах і в селах, войовничо наставляють свої носи, аби нагнати на всіх страху. Але мене не залякаєш, хоробрість-бо мені дісталася у спадок.

Ще тільки я ногою тупну на тих снігових бабів, як їм носи повід-валюються від страху. А як ще й крикну та ногою тупну, їй-право, не те що носи, а й самі баби снігові починають падати.

Але це якщо не прискочить який котисько зі своїми кігтями, якась нечиста сила приробила йому ті пазури, щоб мене зловити ними. Той котисько — то щось жахливе. Щоразу, як тільки почнеш людям розповідати про свої бойові подвиги, відразу ж як вродиться якийсь котище, аби зганьбити тебе. Та я обачно щезаю зі своїми подвигами — не такі вже ми багаті на подвиги, аби засиджуватися та розтринькувати свою силу на якихось там котів.