Летімо в садок

Оповідання про зиму

Мовчазний, замріяний стоїть зи­мовий ліс...

Онде велетень дуб, все ще вкри­тий золотом пожовклого листя, а онде молода берізка звісила донизу довгі голі віти. А поруч неї струнка вічнозелена ялина, укутана снігом.

— Ух, важко, — зітхає вона і, ворухнувши гіллям, струшує великі клапті снігу додолу.

Пуф-пуф — м'яко падає сніг, і знов стає тихо-тихо. Але що це? Тук-тук, тук-тук... Та це ж дятел! Довбе суху, підточену короїдом гіл­ляку... А ото хто виглядає з-за соснового стовбура? Так і є, це пов­зик. Навіть дятел не вміє бігати по дереву головою вниз, а для повзика це діло звичне. Бігає повзик, уваж­но зазирає у кожну шпарочку і при­слухається до дзвінкого пташиного гомону, що долинає сюди з балочки, густо зарослої кущами ліщини. Він знає, то маленькі лісові синички. Але хто це там говорить з ними?

— Не бійтеся, дурненькі! Ось побачите, там у кормушці насіння різного скільки хочеш: і соняшни­кового, і гарбузового, і сім'я коноп­ляного, і чого тільки нема...

— І біле, гарбузове? — не пові­рила одразу маленька лісова си­ничка.

«Та це ж велика синиця», — здо­гадався повзик, у якого від почуто­го аж залоскотало у животику, та­кий він голодний був.

— Ми згодні, згодні! — загукали маленькі синички. — Летімо скорі­ше! — І подалися до села, куди їх запрошувала велика синиця. І пов­зик слідом за ними.

Прилетіли у садок, а там біля кормушки вже птахів, ніде й носом клюнути. А галас стоїть, жодного слова не розібрати.

— Що це робиться, — кричать маленькі пташки, — ми не можемо цілого насіння лущити, а роздавле­не більші поїли! Дядьку снігуре, скажіть хоча ви їм що-небудь.

Не хотілося снігурові встрявати у сварку, а все ж таки довелося.

— Поки не замовкнете, — сказав сердито снігур, — я й дзьобом не ворухну!

Птахи враз замовкли. От снігур простягнув одне крило разом з чер­воною ніжкою, потім, не поспішаю­чи, друге крило з другою ніжкою і почав:

— Так-от, громадо, оскільки усі ми опинилися у скрутному стано­вищі, бо ж зима, то я вважаю.

— Знаємо, що зима! — вигукнув серед тиші горобець. — Говори ко­ротше!

— Прошу не перебивати, — грим­нув снігур і роздув на грудях чер­воне пір'я... — Так-от, той, хто вміє лущити ціле насіння, роздавленого щоби не займав, як не хоче скушту­вати мого дзьоба! І ще. Маленьких лісових синичок мені не кривдити, чуєте? Бо, по-перше, сім'ї у них ве­ликі і, по-друге, користь від них лі­сам неабияка.

Краще б снігур про користь зовсім не говорив, бо тут таке почалося...

— А ми, а ми, а ми!!! — закрича­ли великі синиці. — Хто сади від гусені рятує, хто, хто?

— Вірно кажуть! — вигукнув і собі горобець. — Синиці щороку...

— Що синиці?! — знову озвався до горобця снігур. — Сам знаю про синиць, а от від тебе яка користь? Лізеш у вічі всім!

Зніяковів горобець і сховався за гілку.

— Не кривдь його, — вступилися за горобця інші птахи, — він пташе­нят також комахами вигодовує.

— Вірно, комахами, — закричали усі горобці, — ми так само корисні птахи!

— Корисні, гаразд, — уже ла­гідніше мовив снігур. — Має бути, як я сказав!

Хоча усі птахи знали, що користь від снігура також не більша, ніж від горобця, та докоряти йому цим ні­хто не став. Тільки скривджений горобець зухвало вигукнув:

— Ти про себе скажи, ягіднику нікчемний! Чи багато ти комах нищиш?

Та снігур ніби й не чув. Змахнув крилами і полетів за городи. Там на тоненьких гілках горобини висіли грона смачних червоних ягід. А птахи, може, ще й довго б спереча­лися, якби не помітили хлопчика, що наближався до кормушки. Це був той самий хлопчик, який ще навесні у садку синичники розвішу­вав. Хто-хто, а синиці його добре знали. Підійшов він до яблуні і насипав з торбинки у кормушку різ­ного насіння.

— Їжте, — сказав, — та не сва­ріться мені, чуєте?

Птахи зачаїлися, бо кожен почу­вав себе винним. У садку зробилося тихо-тихо. Та ось хлопчик пішов. Сніг у нього під ногами хрум-хрум...

І відразу всі птахи — у кормуш­ку. Лущать насіння і все хвостика­ми кивають: так їм, мабуть, смачно.

Незабаром вже й весна. А як при­йде літо, знов у цьому садку жодно­го яблука з черв'яком не знайдеш. Всіх жучків, хробачків, гусінь, що так шкодять садам, геть-чисто вини­щать невтомні пернаті трудівники.