Загадкова дорога історії

PDF Print E-mail

Історія України

Автор: Валерій Шевчук   

Чи ти опинявся колись, юний читачу, сам на сам з дорогою? Коли так, то не міг не відчути той момент, й коли вона покликала тебе — отак в ненастирливо, безгучно, але владно. Можливо, там, у глибині, де вона ховалася, тобі привидівся світ таємниць, світ, який можна й треба побачити. І коли тобі траплялося згодом по тій дорозі піти чи поїхати, ти з інтересом, а може і з захопленням дивився на поля, ліси, села й міста, що їх минав, — перед тобою розгортався, розкривався живий багатоманітний та незвичний світ.

Історія, юний читачу, — це та сама дорога, але особлива. І довкола неї стоять ниви, ліси, села, міста. Щоправда, хліб на тих нивах уже без зерна, ліси без листя, хвої та кори, а села й міста — без людей. І це тому, що і хліб на нивах, і люди, що заселяли села й міста, їхні будинки, їхні почуття й учинки добрі та лихі — все це зникло, відійшло у минуле.

Минає час. Учені викопують із землі загублені чи сховані речі, створюються скарбниці минулих речей, і ми називаємо їх музеями, ставимо пам’ятники людям, які вже не існують, заповнюємо спеціальні будинки книгами й рукописами, які було написано й видруковано сто, двісті, триста чи й більше років тому. Учені наші пильно вивчають і досліджують отой дивний світ речей, що збереглися до нашого часу, читають старі рукописи й книги, пишуть історії сіл, міст, землі, краю, держави, людства, історії ремесел та мистецтв, історію господарства, воєн чи будівництва. Так само вивчають минувшину й письменники, й кожен, у міру таланту свого, за допомогою уяви та знання створюють живі картини зниклого світу. Такі ж картини створюють і кінематографісти — отож, дивлячись історичний фільм чи читаючи роман про минулі віки, дістаємо враження, що ми оживили порожні міста й села, котрі тягнуться вздовж історичної нашої дороги.

А вона тече й тече в глибину — загадкова дорога історії. Спочатку біля неї поселень багато, більше й дослідників блукає у пошуках, далі — речей, будівель та книжок-рукописів меншає, згодом зникають і вони й залишаються тільки принагідні речі та кістки. Ще далі — сліди на камені і в камені, а потім — темне й безмежне поле незнання, на якому де-не-де блимне вогник, і той вогник — наші здогади, фантазії та припущення.

Чому ж нас увесь час манить у ту дорогу? Бо це одна з наших найнеобхідніших потреб, адже відчуття історії — це найперша ознака розуму нашого й культури, це те, що різнить людину від тварини. Отож свою історію має кожна людина, її рід, село, місто — кожен топче свою стежку, а всі стежки разом з’єднані — це і є історичний шлях. Кожен народ прокладає собі таку дорогу, вони перехрещуються, зливаються, розбігаються, зустрічаються з дорогами інших народів. Не всі вони дотяглися до сьогодення, бо не всі народи знайшли в собі силу прийти у день сьогоднішній — гинули й пропадали, і на це були найрізноманітніші причини. їх вибивали до ноги, як це сталося з літописними обрами, вони не встигали за часом і розчинялись у народі сильнішому; вони переставали прирощуватися і поступово розтавали, як дим у небі. Наш народ, юний читачу, народ український, належить до тих, котрий свою дорогу не згубив, котрий пройшов через величезні випробування, котрий тяжко жив і змагався, але зберіг своє «я», увійшовши у сучасність у числі інших, як один із найчисленніших народів Європи. Наш народ нізвідки на свої землі не приходив, він був тут завжди; праслов’яни, як гадають, заселили перш за все територію, на якій тепер живемо ми. Історія твого народу велика, героїчна, хоч не завжди його дорога була широка — часом звужувалася, а часом просторіла. Він падав і знову підіймався, він боровся, оборонявся, будував фортеці й міста, орав свої ниви, не скидаючи з пліч сагайдака, а пізніше — рушниці; він створив дивовижний світ своїх пісень, казок, оповідань, легенд. Він тисячі років уже пише свої книжки, складає вірші, розказує собі й сусідам про своє минуле. Не раз пророкували йому загибель, не раз з нього глумилися, упосліджували і принижували, але він жив, будував, творив, мислив, він зробив усе, щоб був ти і твої батько-мати, щоб ти мав свою землю, місто, село, дім і щоб міг, закинувши голову, радісно вразитися яскравому сонцю в тебе над головою. Люби ж його, читачу, бо він народив тебе, батьків твоїх, дідів та й бабів, прадідів та прабаб... увесь в твій рід, який є гілкою на великому дереві його. Шануй його мову, історію та культуру, бо вони твої. Чужого научайсь, але й свого не забувай, як учив усіх нас Тарас Шевченко. Не лякайся таємниць, що чекають на тебе, коли рушатимеш по загадковій дорозі його історії, не жахайся крові, яка на ній лилася, стогонів, які на ній лунали, проклять, які на неї сипалися, — мужній будь! Бо вона тече й тече в глибину — загадкова дорога історії.

 

Знайомтесь: книжка!

Вероніка Рот Дивергент: Віддана

divergent_viddanaФракцій більше не існує, і Трис, отримавши шанс пізнати широкий світ за межами паркана, не вагається.

Детальніше...

Опитування №11

Чи є для Вас родинне читання радісною подією сімейного спілкування?

Так - 88.9%
Ні - 11.1%

Всього голосів: 9
голосування за це опитування закінчилось на: 07 трав. 2016 - 21:11
Банер