Молодець, сестричко!

Оповідання про зиму

Олександра Іванівна, класний керівник третього класу, побажала учням добрих канікул і з жалем подумала, що вона цілих десять днів не бачитиме свою неспокійну, але цікаву братію. Подивилася за вікно: там безгучно падав мокрий лапатий сніг. Це ж коли цілі канікули хмари висітимуть над містом, хіба відпочинуть по-людськи її хлопчики й дівчатка? Така тепла й сльозава зима видалася...

Це був перший клас Олександри Іванівни після закінчення педінституту, і він став для неї рідним, наче всі тридцять хлопчиків та дівчаток були її дітьми. Од них і плакати доводиться іноді... Але чого тільки не буває в учительському житті.

А учні навряд чи помітили похмурий, неприязний день за вікном. Радо загукали «ура!», далі —«до побачення!» й мерщій гайнули з класу. За кілька хвилин надворі вільно задзвеніли їхні голоси.

А Олександра Іванівна ще постояла трохи в незвично порожньому класі. Невже не вигляне сонечко, не підморозить? Хай би нагулялися досхочу дітлахи на свіжому повітрі, накаталися на санках і ковзанах.

Щоб було про що писати в заданому нею творі «Мої канікули».

* * *

Василько Дахно геть забув про твір. Та і як про нього пам’ятати, коли він щодня грав у хокей?

Гра почалася другого дня канікул, почалася, можна сказати, випадково. Василько з хлопцями, заливши вчора каток — таки дмухнув сіверко, пригнав з півночі мороз, — тепер підмітали його й рівняли. Коли це до них прийшли у гості хлопчаки з сусіднього будинку. Пожурилися, що їхній майданчик загарбали автомобілісти під гаражі. Батьки негайно написали скаргу в райвиконком. Але поки її там розберуть, поки відтягнуть кудись важенні залізні гаражі, які, мов гриби, раптово виросли вночі на майданчику, то й канікули закінчаться. Так сказали сусідські хлопці й запропонували зіграти усього один товариський матч на їхньому майданчику.

Спочатку сусіди ганебно програвали. Вони боляче переживали свої невдачі: ахкали, охкали, плювалися, хапалися за голови... А Василько і його товариші, гордо позадиравши носи, поважно ковзали по майданчику, недбало пасуючи шайбу. І не помітили, як змовницьки перезирнулися пришельці, як дружно рвонулися до їхніх воріт. Шайби одна за одною просвистіли за спиною у воротаря.

Василько з друзями, розпашілі, скуйовджені, змушені були, програючи три шайби, припинити матч. Бо прибіг з мітлою двірник: шайба, навідліг послана Васильком, точно влучила у вікно його квартири. Довелося вхопити шайбу й тікати на сусіднє подвір’я. Хлопці-сусіди демонстративно дякували їм за матч, навіть руки тисли, бажаючи успіхів у іграх з іншими командами. А Василько і його товариші понурили голови. Невже оця прикра поразка ляже ганебною плямою на їхню команду, а отже, і на їхній будинок? Василько несміло запитав у супротивників, чи не згодяться вони завтра ще раз зіграти? Ті перезирнулися, здвигнули плечима — хтозна, може, завтра знову потепліє, а може, їх запросять на матч хлопці з висотного будинку... Тут Василько з друзями не витримали, обступили сусідів, заходилися вмовляти їх зіграти бодай один матч. Обіцяли принести яблук для підкріплення сил, а Вадик, син продавщиці з овочевого магазину, розщедрився на чотири кубинські грейпфрути. І сусіди здалися.

Напружена гра закінчилася внічию. Можна було б вдовольнятися, але ж загальний рахунок на користь сусідів... Ледь умовили їх ще на одну гру. Правда, довелося Вадикові принести і апельсини... Цього разу гору взяла Василькова команда, однак з перевагою всього в одну шайбу. Прийшлося проводити четвертий матч. Знову нічия...

І от сьогодні, в останній день канікул, лаштувалася вирішальна гра.

Василько схопився зарані, для чогось почистив черевики з ковзанами, уважно оглянув ключку. Вже узявся за ручку дверей, коли з ліжка долинув уїдливий голос його сестрички-близнючки Тамари:

— А твір хто за тебе писатиме? Кіт Мурчик лапою? Це ж знову до сутінок ганятимеш, приплентаєшся додому такий, наче тебе катком переїхали...

Василько мовчки показав кулака. Але сестричка не вгавала.

— Сподіваєшся в мене списати? Бери розгін з гори Черепанівки!

Василько розсердився.

— Не дзяволи, бо я тобі... Сестричка ніби аж зраділа його

погрозі.

— А що, що буде? А от коли я татові й мамі про твій хокей розкажу, отоді буде!..

Василько засопів. Це ж коли Тамара справді розповість мамі й батькові, що він кожного дня гасає на майданчику, не прочитав жодної книжки, не допомагає їй прибирати квартиру, не написав твір...

Що ж робити?

І тут мовби яскрава блискавка сяйнула перед Васильковими очима. Він знає, як підійти до Тамарки, щоб не скаржилася! Він голосно зітхнув, похнюпився й сумирно мовив:

— Ну, коли так, то лишуся вдома, хай грають без мене. Ох, і задаватимуться сусіди, коли накидають нам повні ворота шайб!

Тамара закліпала очима. Здивовано запитала брата:

— Ти що, справді вирішив зостатися дома й писати твір?

Василько широко розвів руками.

Справді. Сам же твір не напишеться...

— Підведеш команду нашого двору? — напружено мовила Тамара.

— А підведу, — луною відгукнувся Василько.

Тамара підхопилась, накинула халатик.

— Ось що, — рішуче сказала, — іди грай, я твір напишу. У мене вже готовий, зараз приберу в квартирі, начищу картоплі й візьмуся...

— Та... спасибі, але незручно, — ховав очі Василько, щоб не виявити своєї радості.

— Катай, катай футболіст нещасний, — підштовхнула його сестра. — Тільки дивись, — потрясла кулачками, — не лови гав на майданчику!

Василька наче вітром видмухало з квартири.

А Тамара, покінчивши з хатніми клопотами, сіла за стіл. Надовго задумалася. Про що ж писати? Коли узялася за свій твір, не довелося ламати голови. Вона тричі ходила в кіно, була з подружками в цирку, прочитала п’ять книжок, щодень прибирала квартиру, іноді готувала мамі й татові сніданок... А Василько ж тільки грав у хокей. Доведеться, мабуть, про це й написати. Олександра Іванівна страх не любить неправди. У неї навіть сльози виступають на очах, коли хто бреше.

Тамара взяла ручку і відклала її. Еге, як же соромно буде Василькові, коли читатимуть його твір! І вона, Тамара, червонітиме. Все-таки рідний брат...

Тамара встала, підійшла до клітки, де сиділи папуги Геля і Толя. Дивилася невидюще на них, а думки крутилися навколо одного — як же написати твір за Василька?

Толя примружив око й раптом виразно сказав:

— Добр-рий день!

Чого це він сьогодні вдруге вітається з нею? Здивовано подивилася на папугу, а він усе мружить око, ніби каже: ану, поміркуй добре, чого...

У Тамари враз розвиднілося в голові. Дзиґою окрутнулася на місці, кинулася до столу, мерщій ухопилася за ручку. Спасибі тобі, Толю!

Ручка прудко побігла по паперові.

«У мене були дуже гарні, веселі канікули. Де тільки я не побував!.. Але хочу розповісти лише про один день.

Вранці я прокинувся, вмився, надів плаття і хотів іти до подруги, щоб поїхати трамваєм у кіно. Та тут мене покликали друзі грати в хокей проти команди сусіднього будинку. Я завагався — дуже кортіло побачити новий фільм, але треба було думати і про честь нашого двору. Я рішуче сказав: «Олю, я не поїду, буду грати в хокей». Зняв плаття, надів спортивний костюм, шапочку і подався надвір. Ох і дали ми чосу сусідам! Я так ганяв, аж коси з-під шапки вибилися!»

Тамара ще хотіла описати гру, бо вона бачила кілька матчів з вікна, але тут з двору долинув такий радісний гук, що вона облишила ручку, стала мерщій одягатися. Наші виграють, треба їх підбадьорити. На порозі зупинилася, озирнулась. Чи не мало написала? Та ні, мабуть, досить.

Василько уранці, не прочитавши, кинув твір до портфеля, задоволено подумав: «Який же вдалий був учора день! Виграли в сусідів, Тамара твір за мене написала. Молодець, сестричко! Гляди, Олександра Іванівна розщедриться на п’ятірку!»

І з легким серцем подався до школи.