Ляля Іванова і Туся Мороз

PDF Print E-mail

Оповідання про зиму

Автор: Всеволод Нестайко   

Ляля Іванова не просто собі Ляля Іванова. Ляля Іванова — онука ві­домого вченого, члена-кореспондента Академії наук професора Іванова. Ляля, власне, й виховувалась у дідуся й бабусі. Батьки її були геологи, весь час роз'їжджали десь по Сибіру та Середній Азії, і Ляля їх майже не бачила.

Туся Мороз — просто собі Туся Мороз.

Батьки її — звичайнісінькі собі службовці. До того ж тато з мамою розлучились, і Туся живе без тата, . тільки з мамою та з бабусею, яка працює контролером у заводському Палаці культури. А дідуся нема зовсім. Дідусь, інвалід Вітчизняної війни, помер три роки тому.

Професор Іванов дуже любитьє тварин. У нього дві собаки — пудель Артемон і сенбернар Дейк; три коти: сибірський — Кузьма, ан­горський — Васька і сіамський — Базіліо. А на підвіконні в столовій стоїть величезна клітка, у якій гойдається десять різноколірних папужок. Не кажучи вже про аква­ріум, де плавають із півсотні швид­ких блискотливих рибок...

На відміну від свого дідуся, Ляля до всього цього зоопарку абсолютно байдужа. А от Туся...

Коли Туся вперше прийшла в гості до Лялі, вона оніміла від за­хоплення. Вона не могла вимовити й слова. Вона кидалася від кота Васьки до пуделя Артемона, від пу­деля Артемона до папужок, від па­пужок до кота Базіліо. І тільки ойкала.

А перед сенбернаром Дейком вона просто закам'яніла.

Сенбернар справді був надзвичай­ний: здоровенницький, як гора, з величезною, як у теляти, головою, він дивився добрими розумними очима і, здавалося, хотів щось ска­зати.

Ляля підбігла до сенбернара, схо­пила його за вухо й щосили смикну­ла.

Дейк покірно нагнув голову. По­тім вищирився, наче усміхнувся.

Туся й собі простягла руку і, ледь-ледь торкаючись густої шерсті, ніж­но погладила Дейка. І в очах її була така радість і втіха, що Ляля за­сміялася:

— Ох ти ж смішнячка! Собак не бачила, чи що?.. Ходімо, я тобі краще свої іграшки покажу.

По дорозі Ляля штовхнула ногою Артемона («Тікай!»), прогнала з крісла Базіліо («Розсівся тут!») і ки­нула диванну подушечку в Кузьму («Ану геть!»). їй було приємно по­казувати свою владу над тими, хто викликав таке захоплення в Тусі.

Лялині іграшки особливого вра­ження на Тусю не справили. Ні за­водний слон з Індії, ні ляльковий будиночок з Америки, ні лялька з Японії, що вміла говорити. Туся байдуже слухала Лялині пояснення і позирала то на Артемона, то на Базіліо, то на папужок.

Зрештою Ляля помітила це й ска­зала:

— Ану тебе! Нічого ти не тямиш у іграшках. Ходімо погуляємо з Дейком і Артемоном.

Туся, певно, ніколи в житті не відчувала себе такою гордою й щасливою, як оце зараз, ідучи поряд з Дейком і тримаючи його за пово­док.

Перехожі зупинялись, обертались і ахали.

А Туся йшла, і їй здавалось, що її ноги не торкаються землі.

...Відтоді Туся стала часто прихо­дити в гості до Лялі. Вони готували разом уроки, гралися, малювали (і Ляля, і Туся любили малювати). Дейк, Артемон, Васька, Кузьма й Базіліо звикли до Тусі і вже пізна­вали її. Дейк і Артемон привітно махали хвостами, Васька і Кузьма лащилися, а Базіліо, який лащитися не любив, просто вигинав спину.

Туся, коли приходила, неодмінно віталася з кожним із них окремо. Але найдужче все-таки вона люби­ла сенбернара Дейка. Вона щоразу намагалася принести йому щось смачненьке.

Дейк обережно, наче самими губами, брав у неї з рук частування, ков­тав і схиляв голову, мовби кивав, дякуючи.

А вона обіймала його обома рука­ми і ховала своє обличчя в його м'я­кій шерсті...

...Якось, коли Туся й Ляля ішли зі школи, Ляля раптом зупинилася й сказала:

— Тусько, понеси мій портфель трохи. А то у мене так руки болять. Будь ласка!

Туся почервоніла, але взяла порт­фель і понесла...

Іншим разом, коли вони чергували по класу і Лялі треба було витерти дошку, вона сказала, надувши губенята:

— Тусько, витри дошку, а то у мене скабка під нігтем... Будь ласка!

Туся знову почервоніла, але Ляля так жалібно скривилася, що Туся взяла ганчірку й витерла дошку.

І таке стало повторюватися часто.

Спершу Ляля робила це так, щоб ніхто не бачив і не чув. Та згодом перестала соромитись і казала вже при всіх:

— Тусько, візьми... Будь ласка!

— Тусько, зроби... Будь ласка!

— Тусько, принеси... Будь ласка!

Туся багато разів хотіла відмови­тися, хотіла навіть посваритися з Лялею, але щоразу згадувала добрі розумні очі сенбернара Дейка і те, як він кивав їй головою, дякуючи за частування, згадувала Артемона, Базіліо, Кузьму та Ваську — і не могла наважитися. Не вистачало духу.

І коли Таня Верба, чи Люба Присяжнюк, чи ще котрась із дівчаток казала обурено: «Чого це ти бігаєш, як цуценя?» — Туся тільки черво­ніла й опускала очі:

— А що такого... Вона ж попро­сила...

Проти цього заперечити було ні­чого — Ляля завжди казала: «Будь ласка!»

...Перед Новим роком у школі влаштували ялинку.

На новорічний ранок запросили батьків.

Замість Лялиних батьків — вони, як завжди, десь мандрували — прийшли професор Іванов з дружиною-блондинкою.

Від Тусі не прийшов ніхто: мама захворіла, а бабуся саме чергувала (в їхньому Палаці культури теж влаштували ялинку).

Концерт ще не починався. Всі товклися в коридорах, збуджено гули. Ляля в нарядному костюмі Снігуроньки ходила червона й не-вдоволена. їй було жарко. Ватяна шубка Снігуроньки дуже гріла.

Туся, теж у нарядному, але не жаркому костюмі Дюймовочки, хо­дила слідом за Лялею.

— Тусько! — примхливо сказала раптом Ляля. — Піди купи манда­ринок. На тобі гроші! Так жарко, просто жах!.. Будь ласка!..

Туся, як завжди, почервоніла, розгублено зиркнула на професора Іванова, що стояв неподалік, і кину­лася до буфету. Не стільки вико­нуючи Лялине прохання, скільки від раптового сорому перед про­фесором.

Професор, який усе чув, теж роз­губився — розкрив рота і наче захлинувся.

— Лялю! — нарешті видушив він із себе. — Лялю, що це ти?.. Як це ти?!.

— А що такого?.. Я ж попроси­ла... Сказала «будь ласка»... — не­винно закліпала віями Ляля. — Ану тебе! — ображено махнула рукою і пішла по коридору.

Професор спершу почервонів, по­тім зблід, потім знову почервонів. Нарешті узяв себе в руки.

Спасокукоцький, Кукуєвицький бачили, як професор підійшов до Тані Верби, схилився і щось пошеп­ки й довго їй говорив. Слухаючи, Таня спершу здивовано розтули­ла рота, потім усміхнулася й заки­вала головою. А тоді кудись по­бігла.

Ляля стояла біля вікна поряд з Тусею і їла мандаринку. До них підійшла Надя Трав'янко й ска­зала:

— Лялько! Піди купи мені бу­лочку! Так чогось їсти хочеться! На гроші. Будь ласка!..

У Лялі від несподіванки застряла в роті мандаринка.

— Будь ласка! — з притиском повторила Надя.

Ляля глянула на Надю, потім на Тусю, густо почервоніла, хотіла щось сказати, але не сказала, взяла гроші й повільно пішла по кори­дору.

Її перестріла Люба Присяжнюк:

— Ой, Лялько! Ти в буфет? Купи мені шоколадку... Так чогось соло­денького хочеться!.. Будь ласка!..

Ляля прикусила губу.

А до неї вже бігла Таня Верба:

— Лялюхо! А мені заварне, чуєш!.. І прямо в зал принесеш! Бо зараз уже починається!.. Спасибі!..

І не встигла Ляля і оком зморгнути, як дівчатка зірвалися й побігли в зал. Усі. Крім Тусі, яка застигла біля вікна й дивилася на Лялю з розпачем і щирим співчуттям...

Хвилин через десять Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський, що сиділи у залі біля вікна, раптом побачили, як з дверей школи на вулицю вийшла розхристана Ляля Іва­нова. А за нею дідусь-професор і блондинка-бабуся. Ляля йшла і гірко плакала. Блондинка-бабуся винувато кривилася. А професор рішуче рубав повітря рукою...

...Туся, як і раніше, ходить у гості до Лялі. Але Ляля вже ніколи не по­силає її в буфет, не просить нести свій портфель і витирати за себе дошку.

Між іншим, Ляля й досі не знає, яку роль у цій історії відіграв її дідусь...

 

Знайомтесь: книжка!

Маргіт Ауер Школа чарівних тварин. Повний відпад!

shkola_zarivnyx_tvarynЧетверта книжка з серії «Школа чарівних тварин» німецької письменниці Маргіт Ауер із чарівними та кумедними ілюстраціями Ніни Дуллек,

Детальніше...

Опитування №11

Чи є для Вас родинне читання радісною подією сімейного спілкування?

Так - 88.9%
Ні - 11.1%

Всього голосів: 9
голосування за це опитування закінчилось на: 07 трав. 2016 - 21:11
Банер