Вірші про зиму

Коли ти любиш рідний край,

Радій, співай!

Прийшла пора, прийшла година —

Сміється Київ, сяє Львів!

Ярмо одвічних ворогів

Скидає вільна Україна!

Але, козаче, позір май,

Коли ти любиш рідний край.

Коли ти любиш рідний край,

В ряди ставай!

Гори відвагою святою!

Бо тільки меч — а не слова —

Здобудем нації права

У ворогів її розвою.

Вперед же сміливо рушай,

Коли ти любиш рідний край!

Коли ти любиш рідний край,

То тям і знай,

Що гук війни, вогонь Перуна —

Дочасні, як і свист бича,

І щастя дасть не блиск меча,

А вільна школа і трибуна,

Про це, про це найбільше дбай,

Коли ти любиш рідний край,

Коли ти любиш рідний край,

Гори, палай!

Коли в огонь живої мови

Чуття святого надаси,

То станеш лицарем краси,

І визволення, і любові.

За честь і правду все віддай,

Коли ти любиш рідний край!

Понад руїною — над Україною

Годі, братове, годі ридати,

Вільну державу, сильну державу

Треба нарешті нам збудувати.

Шлях торуємо не злом,

А добром і ласкою —

Озовися ж, горличко,

Прилітай же, ластівко!

Разом із веснами духом воскреснемо,

А як .воскреснем духом, братове,

То заживемо, то не помремо —

Буде і жито, буде і слово.

Шлях торуємо не злом,

А добром і ласкою —

Озовися ж, горличко,

Прилітай же, ластівко!

Є в нас і розум, гей, є і чорноземи,

Нам старцювати, люди, негоже.

Повзати годі! Плакати годі!

Годі вагатись — ми переможем.

Шлях торуємо не злом,

А добром і ласкою —

Озовися ж, горличко,

Прилітай же, ластівко!

Ні слова про спокій! Ні слова про втому!

Хай марші лунають бадьорі й гучні...

Хай ніч облягає — та в пітьмі глибокій

Вже грають-палають досвітні вогні...

Товариші, друзі! Бадьорі й завзяті!

Єднаймо отсталих плечем до плеча!

Гей, хто нам посміє шляхи замикати?

Горять наші очі, як вістря меча.

Ми вийшли давно вже у путь нам відому,

Хай кулі ворожі назустріч летять.

Ні слова про спокій! Ні звуку про втому!

Вмремо, — а здобудем ключі від життя.

Чи то жарт напівзабутий,

Чи одна із небилиць —

Тільки чув я, ніби Лютий

Довгий-довгий був колись.

Він у шапці-невидимці

Мандрував собі щодня

По дорозі, по стежинці,

По заметах навмання.

Де не ступить — наче глиця

Стане вмить колючий сніг,

На льоту замерзне птиця

І впаде йому до ніг.

А дихне — ставки і ріки

Лід засклить аж до весни,

І поснуть, бува, навіки

Судаки, лящі, лини.

По горбах і кручах голих

Мерзнуть кози і зайці...

І забили тут на сполох

Побратими-місяці.

На узліссі просто неба

Раду скликали мерщій.

— Гріти землю швидше треба! —

Загули навперебій.

Ну, а Лютий не зважає,

Все те байдуже йому,

Не припас, мовляв, тепла я,

Де ж тепер його візьму?

І сказали побратими:

— Це турбота не твоя,

Вахту Березень нестиме

Від сьогоднішнього дня.

... Чи то жарт напівзабутий,

А чи й вигадка, гляди, —

Тільки от говорять люди,

Що відтоді місяць Лютий

Став короткий назавжди.

Лютий в гості на гостину

кличе всю свою родину.

Та родина — не мала,

суне й суне без числа:

морозища, морозенки —

і великі, і маленькі;

завірюхи капловухі,

і сніжинки-балеринки,

і вітренко, і вітрисько —

вже вони близенько, близько.

Ще до ночі в темнім борі

вся родина буде в зборі.

Запита родину Лютий,

чи то кожний добре взутий?..

Гей, у танець!..

І зі сну

збудять танцями

весну!