Кобиляча голова |
Читати казки онлайн |
Автор: Українська народна казка |
Сказала б казки — не вмію, сказала б приказки — не смію, сказала б небилиці — так багато плутаниці. Ну, казки хоч не вмію, а треба сказать. Був собі дід та баба. От і в діда дочка, і в баби дочка. От баба пускає їх на досвітки прясти. Дідова ж дочка пряде, а бабина все нічого не робить, а як прийдуть додому, то ще й обмовить ту. Ну баба й зненавиділа дідову дочку та й каже до діда: — Поведи свою дочку, де хоч, там її і дінь, щоб вона в нас дурно хліба не їла! От дід — нічого робить — і повів. Веде та й веде, та завів її в ліс — аж там стоїть хатка пуста. Він її у ту хату й увів. — Сиди ж ти, дочко, тут, а я піду дровець нарубаю. Та й пішов. Прив’язав колодочку до віконечка, а сам подався додому. То оце вітер повійне, а колодочка — стук-стук, стук-стук! А дівчина: — Це ж мій батечко дрівця рубає! Сидить вона собі, шиє та й не вийде подивитися, що воно стука. Аж уже стала й ніч. Коли це — стукотить-гримо-тить — кобиляча голова біжить. — Дівко, дівко, одчини! Вона й одчинила. — Дівко, дівко, пересади через поріг! Вона й пересадила. — Дівко, дівко, дай вечерять! Вона й вечерять дала. — Дівко, дівко, постели. Вона й послала. — Дівко, дівко, — просить, — положи мене спать. Вона й поклала. — Дівко, дівко, заглянь мені в ліве вухо, а в праве виглянь! Вона й заглянула, а там — лавки, і двори, і будинки великі, і всяка всячина. От як виглянула в праве вухо — й така гарна стала! Згодом вийшла вона заміж за такого хорошого парубка, і живуть собі гарно. Діждали свята, вона й каже до свого чоловіка: — Поїдьмо та й поїдьмо до мого батька в гості. — То й поїдьмо, — каже чоловік. Поїхали. От як приїхали, а мачуха аж перелякалася, як побачила, що вона така стала, та й каже дідові: — Поведи та й поведи мою дочку, куди свою водив! Він узяв та й повів. Веде та й веде — коли ліс, а в лісі пуста хатка стоїть. Він взяв та туди її й завів: — Отут тобі, дочко, жить! Та й пішов собі. А вона посиділа аж до вечора, коли це — стукотить-грюкотить — кобиляча голова біжить. — Дівко, дівко, одчини! А вона: — Не велика пані, сама одчиниш. Вона й одчинила. — Дівко, дівко, пересади через поріг. — Не велика пані, сама перелізеш! Вона й перелізла. — Дівко, дівко, дай вечерять. — Не велика пані, й сама візьмеш. Вона й повечеряла. — Дівко, дівко, постели спать. — Не велика пані, й сама постелиш. — Дівко, дівко, за глянь мені в ліве вухо, а в праве виглянь. Вона й заглянула. А там — один ліс, такий густий та темний — оком не проглянеш. Тут де не взявся вовк, ухопив її та й поніс не знать куди. От, а в діда була собачка маленька. То оце вона лежить на призьбі та: — Дзяв-дзяв! Дідова дочка — як ясочка, а бабиної дочки слуху не чуть! А баба: — А, капосна собака, як дражниться! Та й піде й прожене собачку з призьби і поб’є. То баба в хату, а собачка знову на призьбу та: — Дзяв-дзяв! Дідова дочка — як ясочка, а бабиної дочки і слуху не чуть! От баба й каже дідові: — Піди, діду, довідайся, що воно за знак, що твоя дочка приїздила в гості, а моєї і слуху не чуть. Дід і пішов довідаться. Коли приходить він туди — аж тільки хатка пуста у лісі стоїть. |
"Історія України для наймолодших" Мирослав Кошик |
Історія будь-якої країни нагадує життя людини. |
Детальніше... |