Незвичайний пацієнт

Оповідання про літо

Тетянка сиділа на великому камені на березі моря й чекала маму.

Неподалік вирував пляж, і їй теж кортіло побовтатись у воді, бо було дуже жарко, але без мами вона купатися не хотіла. Не тому, що боялася чи не вміла плавати. Ні. Так у них повелося з першого дня приїзду в санаторій, що купалися вони тільки вдвох.

Тетянчина мама — лікар. Лікар-хірург. Працює в їхній сільській лікарні. Чи вдень, чи вночі покличуть до хворого, не йде — біжить.

У санаторії теж, коли довідалися, хто вона, почали звертатися до неї за порадами. От і сьогодні. Тільки Тетянка з мамою вийшли з їдальні після сніданку, як до них підійшла літня жінка.

— Галино Василівно, чи не змогли б ви подивитись? Щось у мене в правому боці болить. І вночі кололо. А нашого санаторного лікаря кудись терміново викликали...

Мама, звичайо, не відмовилась. Дозволила Тетянці йти до моря, а сама вернулась.

... Швидше б приходила мама та й собі у воду. Вода така тепла. А чиста! Кожен камінчик на дні видно. Он зграйка рибок кудись поспішає. А он медуза попливла.

Раптом Тетянка аж стрепенулась. З моря долинув жіночий зойк. Може, хтось тоне?

Ні, не схоже. Але плавці чимдуж поспішають до берега, щось безладно вигукуючи.

Всі, хто купався на мілині і хто грався в м’яча у воді, на мить завмерли, дивлячись на плавців. Чого вони тікають? Може, акула?

І справді, до берега, виблискуючи проти сонця широкою спиною, пливла величезна риба.

У Тетянки тривожно застукало серце. Невже плавці не встигнуть утекти? Невже ця риба нападе на них?

— Дельфін! Дельфін! — донеслося з пляжу, й на душі в дівчинки одразу відлягло. Дельфіни, вона чула, на людей не нападають.

Тетянка ще ніколи не бачила дельфіна й, щоб краще роздивитися його, стрибнула з каменя й побігла в той бік, куди він плив. Бо як поверне назад у море...

Проте, на її подив і на подив усім, хто стояв на пляжі, дельфін і не думав повертати назад.

Ось уже його видно до половини. Ось він уже, допомагаючи собі хвостом, став виповзати на берег. На сухому піску просунувся ще метрів зо два і повалився на лівий бік, відкинувши голову, немов ліг відпочивати.

Дельфіна оточили пляжники.

— Що з ним? Він мертвий? — залунало з усіх боків.

Тетянка стояла за крок чи два від дельфіна й бачила, що він живий, але на боці в нього рана. Дельфін важко дихав і благально дивився на людей блискучими очицями.

— Він поранений! — вигукнув хтось, і люди збуджено загомоніли.

— Мабуть, акула його поранила.

— Або сам нахромився на щось. Тетянці стало так шкода дельфіна, аж сльози навернулися на очі.

— Треба негайно лікаря! — озвалася жінка в червоній шапчині. — Біжіть мерщій, чоловіки!

— Справді! — підтримали в гурті жінку. — Покличте лікаря! Може, він йому чимсь зарадить?

«Лікаря, лікаря, — забилось у Тетянчиній голові. — Якби мама швидше прийшла».

Але ж її не було, і Тетянка тут же вирішила:

— Я побіжу по лікаря! Моя мама лікар!

— От і гаразд, дівчинко, біжи, — поклала Тетянці руку на плече жінка в червоній шапочці.

Маму Тетянка стріла на півдорозі до пляжу, в кипарисовій алеї.

— Ой, мамочко... Швидше йди... Там... Там...

— Що? Що сталося? — занепокоїлась мама.

Затинаючись від хвилювання та швидкого бігу, Тетянка розповіла мамі про пораненого дельфіна.

— І налякала ж ти мене, хай тобі грець, — відказала мама й на мить задумалась. — Чим же йому зарадити? Адже в мене ще таких пацієнтів ніколи не було.

Потім звеліла Тетянці принести з кімнати її невелику лікарську сумочку.

Дівчина повернулася за дві хвилини, й вони з мамою заквапились до моря.

— Лікар, лікар іде, — побачивши їх ще здалеку, загомоніли біля дельфіна курортники й розступилися.

Дельфіну було, мабуть, дуже погано, бо він лежав ніби мертвий і вже ні на що й ні на кого не звертав уваги.

Тетянчина мама присіла біля нього, оглянула рану, поторкала навколо неї рукю.

Дельфін здригнувся.

— Мамочко, він житиме? — звела на маму очі Тетянка.

Це ж цікавило всіх, хто стояв біля дельфіна.

— Рана, на щастя, неглибока і несмертельна, — визначила мама.

Тетянка зраділа. Навколо теж полегшено зітхнули.

— Ану, товариші, хто мені допоїв може? — звернулася мама до присутніх. — Треба потерпілому розкрити рот.

Чоловіки присіли біля дельфіна, обережно розкрили його невеличкий рот — Тетянчина мати спритно вкинула туди кілька таблеток.

Дельфін одразу ж проковтнув їх і знову завмер.

— Тепер потрудимося з тобою вдвох, — звернулась мама до Тетянки. — Діставай йодову настойку і вату.

Тетянка дістала.

— Добре змасти навколо рани.

Тетянка завагалася. Скільки людей навколо. І дельфін же не людина. Коли б це комусь із хлопців з їхнього класу, вона б запросто.

— А може, ти сама, мамочко? — прошепотіла.

— Отакої! — всміхнулася мама, а далі вже теж пошепки додала: — Ти ж сандружинниця. Ну, сміливіше!

Це підбадьорило Тетянку. Вона змочила ватку йодовою настойкою й торкнулася краєчка рани. Блискуче тіло дельфіна судорожно здригнулося, він ляснув хвостиком і жалібно запищав.

Тетянка відсахнулася.

— Потерпи, потерпи, — ласкаво обізвалася до нього Тетянчина мама. — А ти не бійся! — підбадьорила доньку.

Щоб дельфін не пручався, мама попросила двох засмаглих чоловіків потримати його біля голови й за хвоста.

Далі Тетянка діяла сміливіше. Спершу витерла ваткою навколо рани, біля самих розривів, а потім — трохи далі від країв.

— Все? — звелась на ноги.

— Ні, — заперечила їй мама. — Ще промиємо ранку, накладемо на неї пластир, і тоді буде все.

Рану мама промила розчином перекису водню сама, а стерильний пластир наклали вдвох із Тетянкою.

Коли чоловіки відпустили нарешті дельфіна, він, немов людина, полегшено зітхнув.

— Бідненький, — погладила його Тетянка. — Полеж спокійненько, скоро тобі полегшає.

— Йому жарко, — озвався хтось із гурту. — Може, його зсунути у воду?

— Ні, ні, хай полежить тут, — сказала Тетянчина мама. — Бо він не витримає й попливе, а йому потрібен спокій. Освіжити водою можна.

Всі, хто мав гумові купальні шапочки, кинулись у море, набрали у них води й почали поливати дельфіна.

Дельфін задоволено щулився всім тілом.

Через годину чи півтори, які минули зовсім непомітно, дельфін заворушився, ліг на живіт і почав жадібно дивитись на море.

— Дивіться, дивіться! Йому полегшало! — зраділо вигукнула Тетянка.

А ще через півгодини дельфін повернувся головою до моря й поволі, залишаючи за собою широкий слід на піску, поповз у воду.

— Ура! Ура! — залунало на пляжі, і вгору полетіли купальні шапочки, білі панамки, сомбреро.

Занурившись у воду, дельфін махнув хвостом і легко поплив у відкрите море.

— Щасти тобі! — гукнула йому навздогін Тетянка, забрівши по коліна в теплу морську воду.