Той, що живе на баштані

Оповідання про літо

Баштан був далеко від села, серед неозорого степу. Довкола башта­ну — поля золотої пшениці, кві­туючих соняшників, високої, як ліс, кукурудзи. На баштані вилежува­лися проти сонця смугасті кавуни, жовтобокі дині, день за днем повни­лися солодким соком.

Господар баштану — дід Матвій, курінь якого он на пагорбку. Час від часу дід обходить баштан, оглядає свої володіння, а потім всідається біля куреня й плете солом'яного бриля. Тихо на баштані, спокійно. Тільки стрекочуть віддалік у траві коники, дзеленчить у високості жайворонок та іноді прошелестить крилами лелека, що летить до сте­пового озера.

Одного разу дід Матвій обходив баштан і раптом помітив: кавун, який ще вчора був цілий-цілісінький, тепер лежав надгризений. Та і який же кавун — чи не найбільший на баштані! Дід замислився.

— Ге, це, либонь, тушканчик за­явився. Той, якого називають ємуранчиком. Схожий на зайця, тільки набагато менший, — гомонів сам до себе. — Люблять ці ємуранчики ка­вуни та дині. От біда! Так він мені половину баштану перепсує. Один кавун не сподобався, за іншого візь­меться.

І дід пішов по баштану, пильно вдивляючись, аби знайти ємуранчикову нору. А виявити її не так про­сто. Бо ємуранчик добре маскує вхід до нори, перед світанком закриває його земляною пробочкою.

Довго ходив дід Матвій по башта­ну, та врешті помітив в одному місці свіжу пробочку. Він сидів над нею й примовляв:

— Бач, заховався? Цілий день спатимеш, а вночі знову виберешся з нори й чинитимеш шкоду?

Дід Матвій знав: якщо він почне розкопувати нору, ємуранчик виско­чить через запасний вихід, яких не один, а кілька. І хутко вириє нору в іншому місці. Упіймати ємуранчика просто неможливо.

Дід Матвій був мудрий, як і всі ді­ди. Коли обідав кавуном, то з'їв кілька скибок, а решту поклав біля входу до ємуранчикової нори.

Ємуранчик весь день солодко спав у прохолодному підземеллі. А коли баштан почали огортати сутінки, він прокинувся, відіткнув пробочку й вибрався на поверхню. Прислу­хався, принюхався. О, пахне каву­ном. Та ось він лежить, розрізаний, ніби світиться проти місяця. Єму­ранчик поласував кавунцем, а зер­нята повибирав і відніс у нору. Не­хай будуть про запас, потім він їх полузкає. Кавунячі зернята — сма­кота!

Уранці дід Матвій, як завжди, оглядав баштан. Біля ємуранчико­вої нори побачив тільки шкуринку від кавуна. Усміхнувся й пішов да­лі. Усі кавуни та дині на баштані були цілі.

Тепер щодня сторож, коли їв ка­вуна чи диню, залишав частину для ємуранчика.

Ємуранчик завше виходив з нори, коли баштан оповивали густі сутін­ки. Повечеряє залишеними дідом . наїдками й гуляє по баштану. Пли­гає туди-сюди й усе чує, все бачить. Он вийшов на полювання вухатий їжак, чатує на комах та жуків. Он польова миша на високій лободи­ні оббирає насіння. Прошмигнула прудка ящірка. Пролетіла над баш­таном птиця дрімлюга. Дрімає вона вдень, а вночі вилітає по здобич. А хом'як-товстунець чого це сюди приплентався? Він же біля пше­ничного лану живе, теребить з коло­сків зернята, набиває ними кишень­ки за щоками.

А як почує ємуранчик шелест со­виних крил чи лисячий запах, од­разу ховається в нору, закриває її пробочкою. Бо і сова, і лисиця — то його вороги.

Однієї темної ночі вибрався єму­ранчик з нори, підхарчувався трохи й сів, нашорошивши великі вуха й глипаючи своїми зіркими очиця­ми, які й у темряві бачать. Він і зараз бачив, як вилискують крути­ми боками кавуни, що вночі здають­ся казковими велетнями. Чув, як дихають вони теплом, яке за день увібрали від сонця. На пагорбку в курені покашлював дід Матвій. А потім старечого кахикання не стало чути — мабуть, дід задрімав. Над баштаном залягла заколисуюча тиша.

У цій тиші ємуранчик раптом уло­вив якийсь шелест. Долинав він з кукурудзи і все ближчав та ближ­чав. Ємуранчик не міг розгадати, що за звір то йде. Він наструнив свої довгі вуха-вібриси, втягнув носом повітря. Звіром ніби не пахло.

Ємуранчик принишк за великим кавуном. Та якби він сидів і на від­критому місці, хто його, такого ма­лого, та ще й у темряві, розгледів би? А ємуранчик розгледів їх.

На баштан вийшли дві великі чор­ні постаті. Постояли, прислухались. А потім, пригинаючись, поча­ли нишпорити по баштану. Тихо зривали і кидали в лантухи най­більші кавуни. Ємуранчик спочатку не міг збагнути, в чому річ. Якщо люди приїздили на баштан, то вдень, і дід Матвій частував їх ка­вунами, потім допомагав вантажити кавуни та дині на машину, і вона везла їх до села. А ці самі потаємно порядкують. А дід Матвій не бачить і не чує.

Чорні постаті наближалися до ємуранчика. І тут він звівся на довгі лапи й засвистав щосили. Й тієї ж миті шмигнув у схованку.

Він уже не бачив, але й під землею почув, як вибіг з куреня дід Матвій і залементував:

— А хто це тут шастає? Стій, стрілятиму! — І бабахнув у небо з дробовика.

Крадії кинулися в кукурудзу, на баштані залишилися лантухи з ка­вунами. Сторож переносив їх до ку­реня й картав себе:

— І як же це я задрімав? От халепа! Чекай, а хто ж це свистав так, що я прокинувся? Не злодії ж свистали? — І тут збагнув: — Та це ж ємуранчик мене розбудив! Ну й молодчина!

Наступного вечора ємуранчик ви­йшов із нори й побачив біля входу дві половинки спілої, пахучої дині. Такої солодкої дині він ще ніколи не їв...

Був і ще випадок, коли забрели на баштан козулі. Хтозна-де той ліс, а вони, видно, по річці, по очеретах аж сюди заблукали. Ємуранчик од­разу своїм свистом підняв на ноги сторожа.

Отак і стерегли вони удвох кол­госпний баштан — дід Матвій і єму­ранчик — аж до пізньої осені.

А сонце гріло все скупіше, хоч дні були ще теплі, та вночі повівало холодом. З баштану вивезли майже весь урожай. Одного дня зно­ву приїхала із села вантажівка. Мо­лодий шофер загукав:

— Збирайтеся, діду, та поїхали додому! Чи зимувати тут зібрали­ся? Так у хаті все ж тепліше.

Удвох з дідом вони розібрали ку­рінь, повантажили його в кузов. Позбирали також останні, де кращі, кавуни.

— Сідайте, діду, в кабіну, — при­прошував водій. — Що ви там длу­баєтесь? Жалко з баштаном своїм розставатися?

— Зачекай, хлопче, я зараз, — сказав дід і пішов у другий кінець баштану.

Він віднайшов ємуранчикову но­ру і поклав біля неї якогось вузли­ка.

Вантажівка повільно виїхала з баштану й помчала до села криву­лястою дорогою, обабіч якої розля­гався тепер уже опустілий степ...

Ємуранчик кілька ночей ще виби­рався зі свого помешкання, плигав по непривітному баштану, збирав рештки кавунів. А коли зовсім по­холодало, коли пішли холодні дощі, він забрався глибоко в нору й заснув до весни. Під головою в нього лежа­ла подушечка — залишений дідом Матвієм вузлик. Нагорі розгулюва­ла хурделиця, тріщав мороз, а в норі було затишно й тепло. І снилися ємуранчикові солодкі сни — про те, як прийде нова весна, а за нею — літо, зазеленіє, заквітує степ, і він знову разом з дідом Матвієм стерег­тиме баштан. А як прокинеться ємуранчик навесні від сплячки, то на перший сніданок йому будуть смачні кавунячі зернята, які зали­шив дід Матвій у вузлику...