Галя

Оповідання про літо

Проминувши город, хлопці вибіг­ли на луки до лісу. Біля самого тину росли кущі бузини, терну, шипшини. Здіймалася вгору на тонких стеблах густа кропива. Тому між кущами ла­зити було небезпечно: кропива жа­лила ноги, руки, навіть обличчя. Хоч як обережно йдеш, однаково не вря­туєшся.

Кропива мала страшних ворогів в особі Василя, Миколки та ще кількох хлопців, що вийшли бавитися на лу­ки. В кожного з них у руках шаб­люка, вирізана з деревини, з дротя­ною ручкою.

Тільки у Василька справжня, за­лізна.

Хлопці прийшли воювати зі своїм, ворогом — з кропивою.

Вишикувавшись рівненько, підняв­ши шаблі, вони з бойовими вигуками кинулися вперед. Примчали до ку­щів і почали нещадно рубати зелені стебла кропиви. Вигукували:

— Тепер будеш жалити? Будеш сверблячкою колоти,говори?

Але кропива мовчала, тільки голів­ки хилилися, зрубані хоробрими воя­ками.

Знищивши в одному місці, Василь кинувся в друге й почав тут винищу­вати ворога. Кілька разів рубнув — так і повалилися голови кропив'яні. Розмахнувся ще раз і не рубнув. Ру­ка спинилася, і Василь глянув зди­вовано.

У кропиві, просто перед ним, си­діло чорне галченя і спокійно диви­лося на хлопця. Навіть не тікало. Потім, розглянувши добре Василя, галченя розкрило дзьоб з жовтими заїдами і писнуло.

— Хлопці, сюди! Впіймав пташе­ня! — крикнув Василько.

— Цур на всіх! — відповів Мико­ла і примчав перший.

З ним прибігли інші хлопчики і спинилися здивовані. Перед ними сиділо гарненьке галченя і прохало їсти, розкривши широко дзьоб. Миколка швидко знайшов велику сіру гусеницю і поклав пташеняті в рот. Галченя з великим задоволенням проковтнуло. Але ця їжа тільки, ма­буть, роздратувала пташеня, бо воно ще ширше роззявило свій дзьоб і за­било крильцями, жадібно вимагаючи їсти.

— Голодне! — крикнув Василь. — Лови, хлопці, жуків!

Кинулися хлопці на всі боки і по­чали носити пташці їжу. Галченя пожадливо хапало комах, черв'яків і похапцем ковтало. Це ще більше заохочувало дітей до роботи.

— Дивись, дивись, цілого коника проковтнуло! — кричав Василь.

— Живого?

— Живого!

І побігли хлопці знову по здобич. Зрештою, пташеня перестало з такою охотою їсти, а потім і зовсім не роз­кривало рота. Коли хтось з дітей під­носив до дзьоба найсмачнішого жу­ка, галченя не хотіло їсти, відвер­тало голову.

— Наїлося, — вирішили хлопці.

— Диви, дрімає. Очі заплющило, — звернув увагу Миколка.

Дійсно, пташеня присіло на тра­вичці і дрімало після такого багатого і смачного обіду.

— Нехай відпочине, — промовив Василь. — Спи, Галю, спи.

Коли хлопець сказав ці слова, гал­ченя подивилося на нього здивовано, і Василько з радістю крикнув:

— Розуміє своє ім'я, розуміє! Назву галку — Галя. Галю, Галю! Жи­тиме в мене разом з синичкою. Весе­ло їм буде.

Хлопці не сперечалися. Забрав хлопець пташеня і поніс його додо­му. Тільки з'явився в хату Василь з галкою, мати побачила і сказала:

— Ти, мабуть, звіринець думаєш відкрити. Всіх птахів з лісу перетяг­неш додому.

— А ви погляньте, мамо, яке гал­ченя! Ручне, і звуть його Галя... — радісно відповів Василь.

Посадив Василько пташеня на гіл­ку, де постійно жила синичка. Тепер синички не було в хаті, вона десь гуляла надворі. Ця пташка цілком приручилася, і траплялося так — увесь день немає її в хаті, гуляє в садку, лазить по деревах за вікном, а на вечір обов'язково приходить но­чувати додому. Літати добре синичка ще не могла, а лише перепурхувала на невелику відстань.

Але тепер синичка, мабуть, почула веселий шум у хаті і вже сиділа на вікні, хитро озираючи людей. Раптом побачила непроханого гостя — галку. Розлютована синичка засичала за­грозливо і стрибнула на свою гілку. Галченя дивилося на неї спокійним поглядом своїх сіруватих маленьких очей.

Синичка рішуче підстрибнула до свого гостя і, роздратовано, люто за­пищавши, хоробро кинулась на ньо­го. Маленька пташка вчепилась у го­лову галченяти кігтями і почала клю­вати йому потилицю.

Тепер і галченя перелякалося. Не встиг Василько розборонити птахів, як раптом почулося:

— Кра, кра, кра!..

Закрякало безпомічне пташеня, яке не навчилося ще битися й боро­тися з ворогами, і синичка переля­кано відступила. Надто грізний голос мала молода галка.

— Галя перемогла! Перемогла! — закричав Василько. — Ти, Галю, не бійся! Кричи й клюй її, щоб не ліз­ла... і будеш молодець! Ніхто тебе й не битиме.

Та через кілька днів пташки поми­рилися і мирно собі жили в кутку на одній гілці. Дуже втішна пара птахів!

Галя росла швидко. Вже за тиж­день галка так звикла до Василька, що бігала за ним надворі, смішно махаючи крилами. Коли Галі не було ніде видно, Василько кричав:

— Галю, Галю, Галю!

І пташеня з'являлося негайно. їсти Галя приходила завжди своєчасно й бігала за своїм хазяїном, доки той не нагодує її.

Всі в дворі дуже любили Галю.