Принцеса на асфальті |
Оповідання про літо |
Автор: Наталя Суріч |
Принцеса, намальована кольоровою крейдою на асфальті, була казково гарна. Хто й коли її намалював — невідомо, але тут, на дитячому майданчику, вона «жила» вже кілька днів. Всі — й дорослі, й діти — зупинялися помилуватися на це диво «асфальтового» мистецтва. Діти оберігали свою принцесу. І лише дощ міг її змити. Але літо видалося сонячним і теплим. Особливо вподобала принцесу рудоволоса першокласниця Оля. Принцеса й дівчинка навіть були чимось схожі: такі ж розкішні золотаві коси, променисті голубі очі, усміхнені припухлі вуста. Оля частенько зупинялася біля принцеси й пильно роздивлялася її. І хто знає, про що вона думала в ці хвилини? А невдовзі увесь двір облетіла звістка, що принцеса вночі оживає і творить дива! Тепер все частіше можна було бачити навколо Олі принишклу дітлашню. — ...І зачарована принцеса опинилася в нашому місті, далеко-далеко від своєї домівки. Злі чаклуни наказали їй жити намальованою на асфальті допоки... Що буде далі, дівчинка обіцяла розповісти потім. І розчаровані малюки спершу довго скиглили, зітхали, але потроху розбредалися хто куди. Літо є літо, і кожен знаходив собі розвагу до душі. Проте подумки діти часто згадували про принцесу. Тоді, коли дівчатка бавилися з ляльками, а хлопчики ганяли в сищиків-розбійників, Оля сідала в якомусь закутку, звідки добре було видно принцесу, і про щось довго думала... Найменші, які не могли довго втерпіти, один за одним підходили до дівчинки й канючили: — Олю, ну розкажи, розка-а-а-ж-ж-и-и... Але та лише таємниче посміхалася і цим ще більше підохочувала малюків. Проте розказувати нічого не розказувала. І ось одного сонячного недільного ранку Оля скликала дітлахів: — Погляньте-но довкола... Це принцеса так причепурила наш майданчик: в пісочниці — розбила грудочки, розрівняла пісок, позбирала сміття, а забуті іграшки вимила й склала ось тут... Але її перебив однокласник Дмитрик: — От і неправда, не вигадуй. Моя мама каже, що в нас дуже хороша двірничка. Це вона щодня прибирає подвір’я, поливає асфальт, доглядає квіти і навіть підбирає наші забуті іграшки... Мама сама у вікно бачила. Але Оля не змигнувши оком відказала: — Ех ти! Де тобі здогадатися, що принцеса... Що це принцеса обернулася в тьотю Машу. А то уявляєш, що б тут зчинилося, якби дорослі побачили живу принцесу? Сперечатися Дмитрикові перехотілось, а малюки ще тісніше з’юрмилися навкруг Олі. — І от коли споночіє, коли вже всіх-усіх зморить сон, принцеса оживає і порядкує в нашому дворі, бо вона найкраща і найлагідніша принцеса у всьому світі... Вона збирає наші осиротілі іграшки, загублені сандалики й шкарпетки, поливає квіти й дерева в нашому та сусідньому дворах, співає колискові немовлятам, аби солодше їм спалося. — А я бачила біля сусіднього будинку багато-пребагато квітів, — схвильовано прошепотіла п’ятирічна Галинка. — Це ж принцеса їх там порозкидала, правда? — Ха-ха-ха! — знову не втримався Дмитрик. — Та це ж учора було весілля і вслід нареченому й нареченій кидали квіти — на щастя. Так мама сказала. Але Оля спокійно промовила: — Правильно, Дмитрику, квіти молодим — завжди на щастя. Але ж кидала їх принцеса, що зачаїлася у натовпі гостей. Це — її дарунок нареченим на довге й щасливе життя. Ось ходім, глянемо, квіти ще й досі, як живі, в краплинах роси, бо вони зачаровані... А наступного дня, раненько, діти здивувалися ще більше: на глухій стіні універсаму, вчора ще такій буденній, в глибині двору, де вони любили погратися, шумів зеленим листям чарівний сад з надзвичайно гарними квітами, дивовижними птахами. А над синім-синім озером височів чудо-палац. Золотокоса Оля сказала: — Це принцеса, це все вона... Малюки знову оточили дівчинку: — Що принцеса, що вона? Ну, розкажи... — Що?.. А те, що це вона намалювала на стіні диво-картину. Принцеса вже знудьгувалася по домівці й намалювала її, щоб ми з вами довідалися, де вона живе і як там гарно. Гляньте пильніше — он її вікно з мармуровим балконом, а під ним білі квіти, їх принцеса сама вирощує. А ондечки тією стежкою поміж квітів вона прогулюється... Навіть Дмитрик не зміг нічого заперечити і промовчав. Ніхто з дітей не помітив, як на першому поверсі ворухнулася фіранка і Андрій Петрович, художник, усміхнувся, спостерігаючи за дітьми біля картини. А згодом Оля задумливо додала: — Мабуть, принцеса скоро покине нас, це на згадку вона залишає нам свій палац з садом... Вночі пройшов короткий, але рясний дощ. Під його шум дітям добре спалося, і кожен, звичайно, бачив уві сні принцесу. Раненько, тільки-но сонце підсушило асфальт, всі одразу помітили, що принцеси на місці немає. Малюки, розмазуючи сльози, побігли до Олі. а та вже все знала. Діти збентежено і водночас з надією дивилися на дівчинку. А Оля, озирнувши стривожених малюків, неголосно промовила: — Ну-ну, не рюмсайте... Просто принцеса повернулася у свій палац на березі синього-синього озера, де на неї вже давно чекають тато, мама й друзі... За терплячість і слухняність, за те, що не цуралася ніякої роботи, добрі чарівники звільнили принцесу з полону. А нам вона залишила на пам’ять цей сад, озеро і палац... Може, ми ще колись і побачимо її... Адже казка ніколи не кінчається. Оля лагідно усміхнулася принишклим малюкам. А ті наперебій заходилися згадувати: — А принцеса принесла мій сандалик, який я згубила, і поклала під двері, — таємниче прошепотіла білява Іринка. — І мою ляльку Катрусю знайшла, — сказала за нею Галочка. — А ще мій велосипед відремонтувала, — промовив Василько. І малюки ще довго говорили про красуню принцесу, намальовану на асфальті кольоровою крейдою. А Оля дивилася на них і загадково всміхалася. |
«Таємне товариство пана Бенедикта» Трентон Лі Стюарт |
«Ви — обдарована дитина, яка шукає особливих можливостей?» |
Детальніше... |