Сіре зайченя

Оповідання про осінь

Батько прийшов додому й скликав усіх нас докупи. Він щось тримав у картузі й хитро всміхався.

— Ну, діти, дивіться, — сказав батько. З картуза на широку лаву талапнулося щось маленьке, сіре, пухнасте. Воно роз­чепірило лапки, мов на льоду, а вушка злякано прищулило.

— Руками не чіпайте! — застеріг бать­ко.

Ми зачаровано дивились на зайченя, яке боялось і ворухнутись. Тільки світило блис­кучими оченятами, тільки тремтіло.

— Йду я сільською околицею, там, де латка вівса росте, а воно візьми й вискочи переді мною на стежку. Я й накрив карту­зом і оце приніс додому, щоб ви поди­вились.

А ми ще ніколи так близько не бачили жодного зайченяти. Дивимось і всміхає­мось.

Тільки чому воно завмерло на лаві, чо­му не побіжить? Чи тому, що маленьке й не навчилось бігати, чи тому, що нас боїться?

— Нагодуйте молоком, — порадив бать­ко, — воно їсти хоче.

Блюдечко з молоком підсунули зайче­няті під самісінький носик, тільки воно чомусь і не глянуло. Може, тому, що зайці зовсім не п'ють молока, бо хто ж поїтиме їх молоком у полі чи в лісі?

Принесли трави, поклали коло блюдечка, але воно й не понюхало.

— В неволі не їстиме, — сумно сказав батько. — Доведеться випустити його.

— Де? В селі? — обізвались ми. — Тут собаки розірвуть.

— Підемо в поле, — сказав батько.

Вже вечоріло, коли опинились на околи­ці села. Велике червоне сонце висіло над обрієм, ось-ось сяде на далекий пружок.

— Отут воно мені й попалось, бідолаш­не...

Батько зігнувся, розтулив свого картуза, й маленьке зайченя випало на стежку. Ду­мали, що зразу дремене, а воно сиділо й злякано щулило вуха.

— І тут боїться, — сказав батько. — Да­вайте відійдемо вбік.

Відійшли, стали віддалік, цікаво сте­жачи.

Зайченя якось дивно ворухнуло передні­ми лапками — й таки стрибнуло. М'яко, легенько стрибнуло, наче й не вірило в свою волю. Й скоро зникло в вівсі.

— Хай біжить, — сказав батько. — Ма­буть, зайчиха вже заждалась.

А нам чомусь стало жаль. На коротку хвильку стало жаль, а потім, сміючись, розказували одне одному, як зайченя во­рухнулось, як пострибало в овес.

Після того дня ми дуже часто.згадували своє зайченя. Думали — як-то воно там у полі бігає? Чи вже виросло?

Й коли проходили по стежці, де випусти­ли його на волю, то все приглядались — а може, пощастить побачити знайоме зай­ченя? Й чомусь думалось — чи впізнає воно нас?

Так хотілось, щоб упізнало!