Од Києва до Лубен

Оповідання про весну

Якщо є на білому світочку рай, то, либонь, ось він — попереду нас і за нами, зліва од нас і справа. У косатих вербах понад нешироким путівцем, у гнучких лозняках, що підступають до тихоплинної покрученої Сули. У сизувато-зелених житах, простелених по степовій рівнині аж ген до темної стяжки лісу при обрії. Наче молоду до вінця, убрав травень землю в розкішні шати. Цвіте все, та зеленіє, та вруниться. І пахне — як ніщо й ніде на світі...

Після повсякчасних петербурзьких туманів та духу плісняви не намилується Тарас зеленим простором рідної землі, не надихається п’янким пахучим повітрям, не нарадіється великою радістю, що знову він дома. Три тижні минуло відтоді, як по довгій розлуці вернувся художник Шевченко, молодий і щасливий, на рідну Україну, а радість зустрічі з милим краєм не меншає, не меркне.

— То заїдемо, Тарасе? — сполохав йому солодку задуму приятель Сашко Чужбинський.

З ним їде Тарас легкою бричкою поміж двох стін доброго жита — вертають з Лубен в Ісківці. Там, у Сашкових родичів, гостює Тарас уже кілька днів.

— Куди? — звів Шевченко очі на товариша.

— Та до пана ж Лукашевича.

— А на лиха нам пан Лукашевич?

— Тю! — зареготав Чужбинський. — Таж сам шукаєш цікавих людей. А Лукашевич — то, брате, оригінал. Не щодня такого здибаєш. Я ж тобі казав...

Справді, Сашко ще в Лубнах говорив, що варт було б по дорозі перевідати козарлюгу Лукашевича, але Тарас пропустив те мимо вух. А тепер зацікавився:

— Що ж то воно за диво? Не одного бісового заводу панського?

— Е, не кажи! — гаряче боронив пана Лукашевича Чужбинський. — Лукашевич хоч пан, а не паниться. Наш пан... І вбирається по-нашому: штани, як море, широченні, сорочка вишивана, шапка смушева. Закоханий дідуган у рідну давнину, у старовинні козацькі строї.

— Не лише в строях, Сашку, діло, — озвався Шевченко на приятелеве захоплення. — Не в шапці, голубе, суть, а в тому, що в нього під шапкою.

— Та це так, — погодився Чужбинський, проте й далі вихваляв «свого» пана. — І під шапкою в нього те, що слід. Легенд та пісень козацьких хтозна-скільки в голові.

А як уміє їх розказати чи заспівати!.. А коли в доброму гуморі або напідпитку заманеться старому до танцю, то так тобі витинає «Од Києва до Лубен», що аж мостини ходором ходять! Чистісінький тобі запорожець! Заїдемо? О-он, — показав він держаком короткої пуги десь уліво над житом, — о-ото його маєток.

— Гаразд, — погодився Тарас, — заїдемо.

Чужбинський зрадів:

— От і добре, Тарасе. їй-бо, не пошкодуєш... Він уже давно не дає мені проходу — все просить, щоб приїхав з тобою до нього в гості, — і злегка цьвохнув пугою сірого жеребця. Той здригнувся всім тілом і зразу ж перейшов на галоп. Бричка заскакала по груддю та вибоїнах. На галопі доскочили й до Лукашевичевого маєтку.

Лукашевич, ніби наперед знаючи, що мають явитися гості, сам розчахнув гарно різьблені ворота, стрів Сашка м’яким повчанням:

— Негоже, хлопче, отак коня переганяти, — поплескав долонею жеребця по крутій красивій шиї. — Бач, замилений геть, соколик... Не по-хазяйськи!.. Жаліти треба всяку твар живу, а коня й поготів.

А тоді широко розкинув руки, пішов на Тараса, що по-молодецьки скочив з брички та з відвертою цікавістю розглядав чудного пана. Справді, в оксамитових козацьких шароварах, підперезаний шовковим поясом, у білій сорочці. Лице пещене, гарне. Довгі, наполовину сиві вуса і густа чуприна. Великі сірі очі світили на Тараса радістю й привітом.

— Милості прошу, гостоньку дорогий, вельмишановний пане Тарасе! — обнімав господар Шевченка, наче бозна-яку близьку рідню. — Не знав уже, звідки й виглядати, коли й сподіватися вас... Спасибі, що не погордували моєю господою! До ніг вам кланяюсь, соловейку наш, гордосте наша!..

Розчулений Лукашевич по-прадавньому низько вклонився Шевченкові, що, зашарілий, переминався з ноги на ногу й пробував сказати щось у подяку на Лукашевичеву гостинність. Але той не давав навіть вуст розтулити, торохтів своєї:

— Їй-бо, й померти не шкода, доживши честі вітати вас, пане Тарасе, у своїй хаті. Я кревний почитатель вашого таланту великого й вірний ваш слуга. їй-бо, я, — знову хтозна-чого забожився Лукашевич, — сто разів читав вашого «Кобзаря» і плакав над Катерининою долею. Спасибі вам, любий поете... Прошу ж до господи. У мене там ще деяке панство зібралося, ближчі сусіди. Теж раді будуть. Ждуть не діждуться!..

Подвір’я пана Лукашевича величезне, як сільський майдан. Попереду — приземкуватий, з важкими колонами панський палац. Праворуч — комори та кам’яниці для двірні. Зліва — конюшні.

— Коника, — усе торохтів гостинний Лукашевич, — у стайню поставимо, щоб мухи не кусали, вівса насиплемо. Живу твар жаліти треба. Гукну зараз хлопця... Гей, джуро!..

Шевченко з Чужбинським незлостиво засміялися на те «джуро». Дивак-пан навіть конюха зве не як-небудь, а по-козацьки — джурою. Знайте, мовляв, наших!..

— Де він у болячки? — оглянувся по двору Лукашевич. — Десь завіявся.

— То я сам розпряжу, — сказав Чужбинський, — та поставлю, де звелите.

— Е, ні, — заусміхався пан Лукашевич. — Ви гості... Заждіть, ласкаво прошу... Я зараз...

Він заспішив до каретної. Було видно, що пан Лукашевич починав сердитися на нелад у дворі. Потилиця йому почервоніла. Ворота каретної рвонув дужче, ніж було треба. І, мабуть, забувшись на хвилинку, що за ним можуть стежити гості, дав собі волю.

Прислонившись спиною до колеса карети, звісивши на коліна стрижену під горщик голову, сидячи спав «джура» — років дванадцяти хлопчик.

— Пухнеш, дармоїде, щоб ти навік заснув! — неголосно засичав пан Лукашевич і так стусонув носаком сердешного хлопця, що той зойкнув і, очманіло кліпаючи сонними очима, схопився руками за живіт. — Розпряжи та попорай коня!.. — І вийшов з каретної.

На лиці йому знову засяяла привітна усмішка. З нею рушив він до гостей, що стояли похмурі, приголомшені соромом, який допіру вчинився на їхніх очах.

— От і все, — заговорив гостинний господар. — Ласкаво прошу, панове... — і раптом умовк, почервонів, як варений рак.

Шевченко дивився на нього, мов хмара. Губи йому тремтіли. Великої, мабуть, сили треба було Тарасові, аби стриматись, не плюнути лукавому панові в пещену пику.

Дивлячись на зніченого пана повним обридження й глибокої зневаги поглядом, Тарас тільки й мовив:

— Ех, ви!.. Рабовласник!.. — і, одвернувшись від господаря, широкою ступою пішов з двору.

Сашко сам одчинив панські різьблені ворота і, скочивши в бричку, рушив за Тарасом.