Батькові джерела

Оповідання про весну

Стоїть батькова хата над яром, на високому підсипку між рясним клечанням саду і світить звідти на вулицю білими латками стін. Від хати, старої, кособокої, — стіни повгиналися під вагою рудої од моху стріхи: не видно струмка в яру і жовтих купин з осокою не видно. Але як перейти вулицю й минути розлогі черешні діда Степана, — його обійстя навпроти, — гостро блисне кривизна ручаю внизу, ніби серп, зронений кимось у зарості жалкої кропивки. Де-не-де поміж отими купинами розкидані блакитні люстерка — то над силу дихають до неба замулені джерела. Віддавна, ще од війни, б’ється їхня знервована нетерплячість жити, а люди минають байдуже. Ніколи, мабуть, людям.

І щоразу, як приїжджаю вряди-годи до брата на коротку гостину, гіркий щем закрадається в серце, болять мені ті джерела. То кожного досвітку, тільки-но благословиться на день, іду за хату й дивлюся на яр із серпом ручаю, що жебонить тихцем, бо не хоче чомусь висхнути. Сягаю поглядом далі, за росяні видолинки, — немовби дитинство шукаю. Там воно, коло тих очей землі, початкувалося і тут, побіля хати, з батькових долонь спиналося у світ, повний незнаної зваби.

А потім, як прокидається село, б’ють мене почуті слова маленьких пастушат — женуть череду пасти:

— Завертай на Романів ставочок, Андрію, там паша в коліно...

І мені з якогось продива ввижається батько: вертає з роботи, темний лицем і з темними руками, пахнуть вони залізом і вугільним димом. Минуло з тих пір багато літ, а проте, як стріну ненароком у дорозі оті запахи, тужавіє серце: не вивітрився з них батько. Пригадую, як старанно зливав йому на руки. Він з хруском намилював пальці, вони не відмивалися, бо то були слуги коваля: з вічними подряпинами, які, заживаючи, лишалися синіми, як у шахтаря.

Утирався він білим, мов лебедине перо, рушником (на рушнику кукурікали чудернацькі півні з двома головами, про щось веселе трубили). Втирався швидко, аж лице й груди йому пашіли, а потім підкидав мене високо, вище стріхи, дужий, в розхристаній сорочці, на грудях коричневий клинчик засмаги. І хоч заходилося серце від ляку-захвату, я, уже птах, сягав зором струмка в яру, і мені хотілося туди, в його кришталеву прозорінь.

— Кортить мені, сину, душу вистудити. Напеклася вона біля горна, як у печі, — казав батько і садовив мене на плечі.

В яру він довго ходив з лопатою пообіч ручаю і в «штанях» (так називали місце між двома пагорбами, де ножицями сходилися видолинки) іноді ставав на коліна, виривав з масної землі шпичасту сосонку а чи лапатий підбіл і пильно розглядав проти сонця коріння у дрібних грудочках. Чаклував отак не раз, аж поки не знаходив потрібну місцину. Й брався копати.

Я дивився на свіжу виїмку зачудовано: лопата в батька чарівна, бо звідки могло з’явитися на сухому оте джерело! А батько копав та й копав, кидаючи на мене веселі позирки, і сорочка йому темніла на плечах.

— Ще штих-півтора — і буде водичка, — казав упевнено.

А таки й справді, вода незабаром починала іскритися йому в ногах, джерело вигравало піщинками, винесеними звідкись із далекої глибини, а земля довкола мовчала, збита копитами коней і спрагло всмоктувала струмочок, який ледве вихлюпувався на волю, і не могла його випити.

— Підростеш, сину, навчу й тебе воду під землею бачити. Хитра це штука, але в роду нашому всяк знайти її умів. Ось накопаємо кілька криничок, бо з одного струмочка ставок не витчеш — захлинеться джерело. А тоді й за греблю візьмемось...

Вечеряти він сідав у садку, під розлогим волоським горіхом. Наливав спершу терпкого вишняка з плескатої карафи у склянку й мружився при тому вдоволено, прицмокуючи губами. В садку гойдалася настояна на стиглих папіровках м’яка прохолода, над головою в батька жебоніло горіхове листя, а він неквапливо вибирав мальованою «кацапочкою» ярий борщ з глиняного полумиска, смачно відку-суючи од цілушки з блискучою скоринкою.

Думав про щось своє, доросле, й мовчав.

А вже бухикав натужно коло воріт старий Клим Мантачечка і тпрукав на сивого, як власна борода, низенького коника:

— Стій, босяцюро гемонська! Не хвицайся, кажу, все ‘дно вівса не вициганиш... Романю, чуєш? — озивався нарешті до батька— Накладай на візок не дуже багацько, бо ти, бач, загребущий, як той джміль. Упаде з ніг мій годувальник, то й вишняком од діда не відкупишся, гаплик тоді Климові. А хто глини бабам з Білилівки привезе? — казав ще Клим скоромовкою для строгості й дивився через вориння на бджілок у льотках вуликів, хитав головою. Осудливо і з жалем водночас.

— Оце, Романю, дивлюсь на божу твар, то аж мені нудить, а вона, дурна, носить той мед гіркий, та все комусь. Чи то, чоловіче, радість — не собі, а дядині? От і в тебе розум легкий: нащо тобі той ставок іздався? Ну скупаєшся, як запотиться карк. А рибки — зась.

Не твій ставок буде, бо на чужій землі.

Батько наливав у жерстяну квартку терпкого вишняка, ставив її край столу. Ув очах у нього чорні цяточки билися як піщинки у джерелах...

— Діткам буде розкіш об літній порі, діду, — казав батько білозубо. — Не мають же й калабаньки поблизу.

У яру батько пускав Сивка пастися й брався до діла: накидав у візок землі, а як він виповнювався вщерть (забував тато Климів наказ), ішов поряд з конем. Роботи багато, гребля мала бути височенькою, щоб ставочок вийшов, а не калюжка. Працював батько до смерку і все мугикав пісню про гору, «що стоїть високая, попід горою гай...». М’язи на оголених руках пружно горбилися, як підважував лопатою землю і кидав масну брилу на візок.

— Закінчимо, сину, наріжу вербових гілок, позабиваємо кілочки уздовж греблі, то, як розпагоняться, житиме вона не один десяток літ. Я чомусь не запам’ятав, як ми купалися. Бачу тільки дужу батькову постать на березі, обличчя — з широко поставленими карими очима... І вчувається мені його грімкий голос після того, як вихопив мене з буруна:

— Вчися триматися на воді, сину. Не завжди тобі з татом за руку.

А сам — сумний-сумний, ніби вістувала йому душа близьку біду чи розлуку нагальну. Я дивився на його обличчя, бачив острішки мокрого волосся на білому чолі, і жаль виповнив мене ущерть. Руки самі потяглися до нього, ніби страх узяв, що послизнуся зі стрімкої гаті й холодна вода поглине мене. Батько стояв наді мною, міцний і надійний, гладив широкою долонею плечі, я відчував особливе, незбагненне тепло, від якого у грудях наростав незрозумілий стогін: хотілося тихенько, тільки у собі, заплакати.

Так було й того ранку, коли батько стояв на току з торбиною за плечима, а з вулиці гукав до нього дядько Панас:

— Ходімо, Романе. Німці вже на Вербовому шляху.

Батькова долоня застигла в мене на плечі. Він присів навпочіпки й зазирнув у вічі: зблизька, око в око, ніби у душу хотів заглянути.

— Маленький ти ще в мене, сину. Рано тобі без тата. — І притулився до мого лиця колючою щокою. — Пий воду з наших джерел. Швидше виростеш, сину...

Пішов батько у яр, не озираючись. Уже з материних рук я побачив, як дядько Панас, хекаючи, рубав сокирою «монаха», і по невеликім часі почувся сердитий клекіт звільненої води. Батько забрів у ставок по коліна й довго вмивався, похлюпуючи собі в обличчя. Відтак дві постаті піднялися на пагорб, помахали нам руками й зникли за старими вербами зозулинецького гостинця.

...Стою досвітками за старою батьковою хатою і шукаю серп ручаю між купинами жовтої осоки на драговиську, дзеркальця джерел у заростях жалкої кропивки. Серце плекає надію: може, з’явиться на пагорбі татова постать, як колись з’явився дядько Панас? Стою і раптом здригаюся, мов од громовиці:

— Завертай на Романів ставочок, Андрію, там паша в коліно...

Маленькі пастушата женуть череду пасти.

А ставочка давно нема. Я беру в брата лопату і йду до яру. Довкруж грузько, за стільки літ тут утворилася багнюка з нанесеного чорнозему; брат приносить мені дві дошки. Кидаю їх перед собою. Але чи то лопата моя не відає батькових чарів, чи брат каже правду: «Двома руками годі змагатися з драговиною, я вже пробував», — я довго й намарне бабраюся в болоті. Кринички одразу затягує твань. Якщо занурити палець, можна відчути поштовхи живого бурунчика, та він не має сили пробитися крізь товщу намулу...