Дятлова кузня

Оповідання про весну

Над нами бентежно гуде бір.

— Тату, — зіпершись на старий сосновий стовбур, Олесь напружено дивиться вгору. — Тобі не лячно?

— Від чого, синку?

— Чуєш, як гніваються дерева? Чому це?..

— Весною завше так буває.

Ми йдемо далі; під ногами пру­жинить яглицева долівка. Ураз Олесь зупинився.

— Хто це?

— Де? — перепитую.

— Вистукує...

Принапружую слух, і крізь моно­тонне шумовиння дерев докочуєть­ся чітке: стук-стук, стук-стук...

— Гм, — осміхаюся, — це так дят­лик полуднує. Бачиш, ген-ген сос­на. То там він собі кузню вподобав.

— Як це кузню? — не вгаває Олесь.

Ми украдьки підходимо ближче. Червоноголова птиця жваво викльо­вувала соснову шишку, прилашто­вану у вузькій продзьобині стовбу­ра. Згодом, як шишка вже спо­рожніла, дятел, оглянувшись довко­ла, фурнув геть, а ми тим часом підходимо ближче: під сосною на­чебто хтось упустив мішечка, і зі­брані шишки розсипались долі. Олесь присів біля купки, перебираю­чи розчепірені пластівці шишок: вони нагадували насторожених їжач­ків.

— Тату, а хто це їх порозгублю­вав?

— Ніхто, — кажу, — це дятлова робота. А ось і його кузня. Тутки він із шишок зернятка видзьобує...

— Цікаво як! — сплеснув доло­нями Олесь. — Я вперше бачу таке!

У роздовбаній дірочці межи двох розрослих стовбурів міцно тримала­ся порожня шишечка — щойно тут кувадлив лісовий господар. Ми постояли обіч, обдивилися дятлове господарство й пішли собі. Лишень як дісталися галяви, до нас знову долинуло знайоме: стук-стук, стук-стук...

Ми вже знали — до лісової кузні щойно повернувся коваль.