Великоднє курчатко

Оповідання про весну

Воно жило у мене... Маленьке, жовте, пухнасте.

Його приніс татко, якого вкотре відправили на базар за чимось, що забули купити і мама, і бабуся. Я тинялася квартирою і нила, коли можна буде розмальовувати яйця або принаймні відколупати маленький хрестик з паски. У двір мене вже не пускали, бо мама покупала мене і вклала мої кучері так, щоб я нагадувала чемну дівчинку — бо ж за кілька годин до церкви. Аж тут татко! А на долоні у нього малесеньке пухнасте великоднє курчатко, що сиділо у своєму іграшковому кошику-гніздечку. «Тримай і не крутися під ногами. Добре?»

Я вхопила подарунок і побігла до себе в кімнату. Курчатко мало червоний дзьобик і чорні очка-намистинки. Воно склало свої крильця і здавалося дуже чемним курчатком. Мені, мабуть, було б варто було повчитися у нього манерам: тихо сидіти і не задавати дурних питань. Лапки, я думаю, також мали би бути червоними, але я точно не знаю, бо воно сиділо, підібгавши їх, у своєму гніздечку, а витягати-виколупувати його звідти мені не хотілося. Мені ж не подобалося, як узимку мене мама витягала з-під ковдри і змушувала збиратися до школи. Нікому ніколи не подобається, коли його звідкись виколупують, навіть якщо на це є серйозні підстави, і навіть якщо такі, як з'ясування кольору курчаткових лапок.

Тому я обережно поклала гніздечко із ним на письмовий стіл і сіла поряд, намагаючись не витріщатися на нього, бо ж нікому не подобається, коли на нього витріщаються. Його звали Великдень. Та це і зрозуміло: якщо ти великоднє курчатко, то тебе мусять звати саме так, а не інакше. Воно оглянуло мою кімнату і мене. Воно мусило щось сказати, але воно мовчало! А я хотіла знати все: і де його мама, і як так сталося, що воно опинилося у таткових руках, і чи подобаюся йому я. Сьогодні, мабуть, подобалася, бо була скупаною, а отже, чистою дитиною.

Коли ми пішли до церкви, я його зручно примостила між крашанками і пасочкою, вибачившись, що мушу накрити його вишитим рушничком, бо ж так заведено. Зрештою, дорога до церкви для такого маленького курчатка могла видатися довгою і важкою, тому хай краще спить під рушничком та й холодно не буде.

Коли мене і мій кошик покропили свяченою водою, мені здалося, що курчатко невдоволено писнуло. Я нахилилася над ним і пояснила пошепки, що порядні курчата, навіть якщо вони дуже маленькі, не пищать біля церкви.

Курчатко поселилося у мене на тумбочці біля ліжка. Мені подобалося лягати спати і дивитися, доки мама не вимикала світло, як воно дивиться на мене своїми намистинками-оченятками. Так ми прожили купу місяців.

А якось, коли я прибігла зі школи, то курчатка не було на звичному місці. Перешукала усюди. Воно мало крила. Тому могло статися будь-що. Але ж... Не було і гніздечка...

«Щось загубила?» — мама зайшла до кімнати. «Курчатко! Воно зникло!»

«А, ти про це... Його давно треба було викинути. Купа порохів на ньому — і більш нічого».

За кілька секунд я вже перевертала сміттєве відро, намагаючись знайти його поміж картопляним лушпинням.

«Його там нема!» — вигукнула мама і забрала у мене відро.

Я побігла у двір. Можливо, я ще зможу його знайти! Я точно його знайду! І вибачуся перед ним. Але я наштовхнулася на порожні контейнери і гуркіт від'їжджаючого сміттєвоза. І тут я розревілася.

«Пішли додому, — мама взяла мене за плечі, обережно розвернула і повела у під'їзд. — Не варто плакати через такі дурниці. Ти ж у нас доросла».

«Мамо, як ти не розумієш! Воно не було сміттям чи мотлохом. Воно було Курчатком!»

«Воно — це лише купка іграшкового пуху!» — заспокоювала мене мама. І як мені було їй пояснити, що воно було особливим, бо мало ім'я!