Ляля Іванова і Туся Мороз |
Оповідання про зиму |
Автор: Всеволод Нестайко |
Ляля Іванова не просто собі Ляля Іванова. Ляля Іванова — онука відомого вченого, члена-кореспондента Академії наук професора Іванова. Ляля, власне, й виховувалась у дідуся й бабусі. Батьки її були геологи, весь час роз'їжджали десь по Сибіру та Середній Азії, і Ляля їх майже не бачила. Туся Мороз — просто собі Туся Мороз. Батьки її — звичайнісінькі собі службовці. До того ж тато з мамою розлучились, і Туся живе без тата, . тільки з мамою та з бабусею, яка працює контролером у заводському Палаці культури. А дідуся нема зовсім. Дідусь, інвалід Вітчизняної війни, помер три роки тому. Професор Іванов дуже любитьє тварин. У нього дві собаки — пудель Артемон і сенбернар Дейк; три коти: сибірський — Кузьма, ангорський — Васька і сіамський — Базіліо. А на підвіконні в столовій стоїть величезна клітка, у якій гойдається десять різноколірних папужок. Не кажучи вже про акваріум, де плавають із півсотні швидких блискотливих рибок... На відміну від свого дідуся, Ляля до всього цього зоопарку абсолютно байдужа. А от Туся... Коли Туся вперше прийшла в гості до Лялі, вона оніміла від захоплення. Вона не могла вимовити й слова. Вона кидалася від кота Васьки до пуделя Артемона, від пуделя Артемона до папужок, від папужок до кота Базіліо. І тільки ойкала. А перед сенбернаром Дейком вона просто закам'яніла. Сенбернар справді був надзвичайний: здоровенницький, як гора, з величезною, як у теляти, головою, він дивився добрими розумними очима і, здавалося, хотів щось сказати. Ляля підбігла до сенбернара, схопила його за вухо й щосили смикнула. Дейк покірно нагнув голову. Потім вищирився, наче усміхнувся. Туся й собі простягла руку і, ледь-ледь торкаючись густої шерсті, ніжно погладила Дейка. І в очах її була така радість і втіха, що Ляля засміялася: — Ох ти ж смішнячка! Собак не бачила, чи що?.. Ходімо, я тобі краще свої іграшки покажу. По дорозі Ляля штовхнула ногою Артемона («Тікай!»), прогнала з крісла Базіліо («Розсівся тут!») і кинула диванну подушечку в Кузьму («Ану геть!»). їй було приємно показувати свою владу над тими, хто викликав таке захоплення в Тусі. Лялині іграшки особливого враження на Тусю не справили. Ні заводний слон з Індії, ні ляльковий будиночок з Америки, ні лялька з Японії, що вміла говорити. Туся байдуже слухала Лялині пояснення і позирала то на Артемона, то на Базіліо, то на папужок. Зрештою Ляля помітила це й сказала: — Ану тебе! Нічого ти не тямиш у іграшках. Ходімо погуляємо з Дейком і Артемоном. Туся, певно, ніколи в житті не відчувала себе такою гордою й щасливою, як оце зараз, ідучи поряд з Дейком і тримаючи його за поводок. Перехожі зупинялись, обертались і ахали. А Туся йшла, і їй здавалось, що її ноги не торкаються землі. ...Відтоді Туся стала часто приходити в гості до Лялі. Вони готували разом уроки, гралися, малювали (і Ляля, і Туся любили малювати). Дейк, Артемон, Васька, Кузьма й Базіліо звикли до Тусі і вже пізнавали її. Дейк і Артемон привітно махали хвостами, Васька і Кузьма лащилися, а Базіліо, який лащитися не любив, просто вигинав спину. Туся, коли приходила, неодмінно віталася з кожним із них окремо. Але найдужче все-таки вона любила сенбернара Дейка. Вона щоразу намагалася принести йому щось смачненьке. Дейк обережно, наче самими губами, брав у неї з рук частування, ковтав і схиляв голову, мовби кивав, дякуючи. А вона обіймала його обома руками і ховала своє обличчя в його м'якій шерсті... ...Якось, коли Туся й Ляля ішли зі школи, Ляля раптом зупинилася й сказала: — Тусько, понеси мій портфель трохи. А то у мене так руки болять. Будь ласка! Туся почервоніла, але взяла портфель і понесла... Іншим разом, коли вони чергували по класу і Лялі треба було витерти дошку, вона сказала, надувши губенята: — Тусько, витри дошку, а то у мене скабка під нігтем... Будь ласка! Туся знову почервоніла, але Ляля так жалібно скривилася, що Туся взяла ганчірку й витерла дошку. І таке стало повторюватися часто. Спершу Ляля робила це так, щоб ніхто не бачив і не чув. Та згодом перестала соромитись і казала вже при всіх: — Тусько, візьми... Будь ласка! — Тусько, зроби... Будь ласка! — Тусько, принеси... Будь ласка! Туся багато разів хотіла відмовитися, хотіла навіть посваритися з Лялею, але щоразу згадувала добрі розумні очі сенбернара Дейка і те, як він кивав їй головою, дякуючи за частування, згадувала Артемона, Базіліо, Кузьму та Ваську — і не могла наважитися. Не вистачало духу. І коли Таня Верба, чи Люба Присяжнюк, чи ще котрась із дівчаток казала обурено: «Чого це ти бігаєш, як цуценя?» — Туся тільки червоніла й опускала очі: — А що такого... Вона ж попросила... Проти цього заперечити було нічого — Ляля завжди казала: «Будь ласка!» ...Перед Новим роком у школі влаштували ялинку. На новорічний ранок запросили батьків. Замість Лялиних батьків — вони, як завжди, десь мандрували — прийшли професор Іванов з дружиною-блондинкою. Від Тусі не прийшов ніхто: мама захворіла, а бабуся саме чергувала (в їхньому Палаці культури теж влаштували ялинку). Концерт ще не починався. Всі товклися в коридорах, збуджено гули. Ляля в нарядному костюмі Снігуроньки ходила червона й не-вдоволена. їй було жарко. Ватяна шубка Снігуроньки дуже гріла. Туся, теж у нарядному, але не жаркому костюмі Дюймовочки, ходила слідом за Лялею. — Тусько! — примхливо сказала раптом Ляля. — Піди купи мандаринок. На тобі гроші! Так жарко, просто жах!.. Будь ласка!.. Туся, як завжди, почервоніла, розгублено зиркнула на професора Іванова, що стояв неподалік, і кинулася до буфету. Не стільки виконуючи Лялине прохання, скільки від раптового сорому перед професором. Професор, який усе чув, теж розгубився — розкрив рота і наче захлинувся. — Лялю! — нарешті видушив він із себе. — Лялю, що це ти?.. Як це ти?!. — А що такого?.. Я ж попросила... Сказала «будь ласка»... — невинно закліпала віями Ляля. — Ану тебе! — ображено махнула рукою і пішла по коридору. Професор спершу почервонів, потім зблід, потім знову почервонів. Нарешті узяв себе в руки. Спасокукоцький, Кукуєвицький бачили, як професор підійшов до Тані Верби, схилився і щось пошепки й довго їй говорив. Слухаючи, Таня спершу здивовано розтулила рота, потім усміхнулася й закивала головою. А тоді кудись побігла. Ляля стояла біля вікна поряд з Тусею і їла мандаринку. До них підійшла Надя Трав'янко й сказала: — Лялько! Піди купи мені булочку! Так чогось їсти хочеться! На гроші. Будь ласка!.. У Лялі від несподіванки застряла в роті мандаринка. — Будь ласка! — з притиском повторила Надя. Ляля глянула на Надю, потім на Тусю, густо почервоніла, хотіла щось сказати, але не сказала, взяла гроші й повільно пішла по коридору. Її перестріла Люба Присяжнюк: — Ой, Лялько! Ти в буфет? Купи мені шоколадку... Так чогось солоденького хочеться!.. Будь ласка!.. Ляля прикусила губу. А до неї вже бігла Таня Верба: — Лялюхо! А мені заварне, чуєш!.. І прямо в зал принесеш! Бо зараз уже починається!.. Спасибі!.. І не встигла Ляля і оком зморгнути, як дівчатка зірвалися й побігли в зал. Усі. Крім Тусі, яка застигла біля вікна й дивилася на Лялю з розпачем і щирим співчуттям... Хвилин через десять Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський, що сиділи у залі біля вікна, раптом побачили, як з дверей школи на вулицю вийшла розхристана Ляля Іванова. А за нею дідусь-професор і блондинка-бабуся. Ляля йшла і гірко плакала. Блондинка-бабуся винувато кривилася. А професор рішуче рубав повітря рукою... ...Туся, як і раніше, ходить у гості до Лялі. Але Ляля вже ніколи не посилає її в буфет, не просить нести свій портфель і витирати за себе дошку. Між іншим, Ляля й досі не знає, яку роль у цій історії відіграв її дідусь... |
«Робот під прикриттям» Девід Едмондс Берті Фрейзер |
«Робот під прикриттям: мій перший рік серед людей» — це книжка для школярів середнього віку, |
Детальніше... |