Чумацькі шляхи

Коли в українські степи приходила рання весна, по селах починали лаштуватися в далеку дорогу чумаки. Минали останні дні перед виходом валок із сіл, і ось уже випливали величезні вози, звані мажами й мажарами, у неблизьку подорож.

Проводжали чумаків урочисто, всім селом. Співали пісень, виголошували напуття, а сивий, статечний, найшанованіший у громаді чоловік благословляв їх перед нелегкою, сповненою небезпек дорогою.

Отаман востаннє оглядав своїх побратимів. Зібралися тут найсміливіші, найдужчі, найвитриваліші... Всі вони справді можуть покластися один на одного в найбільшій скруті. Адже дорога важка, далека. Можуть і нападники підстерегти. Тоді чумакам доведеться відкласти батоги й узятися за пістолі, рушниці та шаблі, щоби не дати себе пограбувати, щоб дорогоцінна сіль припливла білою валкою аж із Криму чи Карпат до рідного села.

їх палить немилосердне сонце, січуть дощі, періщать вітри, а вони тихо просуваються українськими степами. Скриплять вози, ремиґають воли, минають дні, ночі, і звучать поміж високими могилами чумацькі пісні. Вони розлогі, мов степ, і повільні, мов крок волів, сумні й веселі, але все-таки більше сумні, бо в кожній дорозі могла спіткати чумаків трагічна пригода. І хвороби їх скошували, і кулі ворожі. Тому так часто в їхніх піснях ідеться про смерть чумака далеко від рідної хати:

Та забіліли сніги,

Забіліли білі,

Ще й дібровонька.

Та заболіло тіло,

Бурлацькеє біле,

Ще й головонька.

Та ніхто не заплаче

По білому тілу,

По бурлацькому.

Ні отець, ані мати,

Ні брат, ні сестриця,

Ні жона його.

А що тільки заплаче

По білому тілу

Товариш його.

«Та прости, прощай, брате,

Вірний товаришу,

Може, я й умру.

То зроби мені, брате,

Вірний товаришу,

З клен-дерева труну»

Та забіліли сніги,

Забіліли білі,

Ще й дібровонька...

Не тільки в Криму чи в Карпатах зустрічали наших чумаків. Часом заходили вони й на Дон, де навантажували мажі й мажари рибою і везли її в свої краї. Бували й у різних європейських містах на ярмарках, скуповували весь необхідний для України крам. Отож чумацтво — не лише соляний промисел, а широка торгівля, здебільшого в міжнародних масштабах.

Мало хто знає, що чумацтво виникло ще в далекі часи Київської Русі, бо вже тоді з її земель вирушали в далекі мандри валки хоробрих і кмітливих людей. Саме тоді й було прокладено їхній основний маршрут, що називався Великим Чумацьким Шляхом, який подекуди перетинався зі знаменитим, знаним із давніх літописів «шляхом з варяг у греки». Але справжнього розмаху цей промисел набирає на Україні з кінця XV століття. Щоб уявити весь масштаб чумацтва, досить навести хоча б такі цифри: за один сезон ці люди перевозили кілька мільйонів пудів риби й солі.

Закінчувався сезон, поверталися додому вкрай стомлені і виснажені дорогами чумацькі валки і, як козацькі дружини після бойового походу, недораховувалися багатьох поміж себе. Матері й дружини оплакували загиблих, сиротіли дрібні діти. Таке небезпечне було це ремесло. Не кожен зважувався на нього. Тільки люди з козацьким духом.

Давно відійшло в минуле чумацтво, полишивши нам після себе народні пісні, легенди й перекази про ті далекі нелегкі часи. А ще полишило слід у високих небесах. Безмісячної ночі там можна бачити світлу туманну смугу, зіткану з незліченної кількості зір. Астрономи називають її Молочним Шляхом. А на Україні вона з давніх-давен відома під назвою Чумацького Шляху.