«Криниця Франкового слова»

• Про дитинство

Іван Франко був незвичайною, непосидючою й допитливою дитиною. Постійно бігав луками й лісами. Казав про себе, що він – лісова душа, розмовляв із деревами, грибами, тваринами. У лісі бубонів щось собі під ніс – і цим лякав людей. Окрім того, він був сільською дитиною: навчився допомагати по господарству, рибалити, збирати гриби. Любив читати, почав заробляти ще зі школи, коли за гроші допомагав однокласникам у навчанні.

Батько мав життєве кредо: "З людьми і для людей". Він був ковалем, і кузня слугувала не тільки ремісничим цехом, а й сільським клубом, де люди спілкувалися. Франко слухав там як реальні історії, так і казки.

Яків робив великі ставки на освіту сина, інвестував у нього. Тому віддав його навчатися до сусіднього села, де була краща школа, а потім – до гімназії в Дрогобичі. Він тішився його успіхам. Поет згадує, як батька запросили на іспит, на якому нагороджували найуспішніших учнів. Він голосно заплакав, коли почув першим ім'я свого сина.

Мати – лірична натура. Вона любила співати. Пізніше Франко записував народні пісні, що, мабуть, було пов'язано саме зі спогадами про матір.

Колись був звичай називати дитину "домашнім" іменем, аби вберегти її від злих духів. Так, Франка кликали "малим Мироном" приблизно до 5 років. Згодом це був улюблений псевдонім Франка: Myron***, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин, Мирон***, Myron, Miron.

Обоє батьків рано померли. Коли Іван був 9-річним хлопцем, він втратив батька. Мати швидко вийшла заміж за Гриня Гаврилика, бо мала велике господарство – треба була допомога. Гриня згодом став війтом села Нагуєвичі – був чоловіком статусним, порядним, добрим господарем. Водночас, він допомагав Івану здобувати освіту. Саме він утримував Івана у Львові. Франко завжди згадував про вітчима з повагою.

Згодом від пропасниці померла мати. Франко тоді навчався в гімназії, йому було 16. Він згадує, що коли довідався, що мати помирає, то біг до неї з Дрогобича до Нагуєвичів.

• Про кохання

Франко любив не раз. Найбільш яскраві історії

Перше юнацьке кохання було під час навчання в Дрогобицькій гімназії. Там він вчився з Ярославом Рошкевичем, якому допомагав як репетитор. Якось він поїхав гостювати до друга і його батьків та закохався в сестру Ярослава, Ольгу. Усе йшло до шлюбу, батько Ольги добре сприймав потенційного зятя. Але потім Франка арештували за підозру в поширенні соціалістичних ідей на Галичині й це поламало не тільки його навчання, а й особисту долю.

Батько заборонив Ользі не тільки виходити за Франка заміж, а й мати з ним будь-які стосунки. Попри те, що вона пручалася, її віддали заміж за іншого – Івана Озаркевича. Ця історія не мала продовження. Це – вічна любовна драма Франкового життя. І наступні любовні історії – це наслідок того, що в нього було розбите серце.

Найдавніший міський парк Львова та України з часу заснування (кінець XVІ ст.) мав різні назви: Єзуїтський сад, Парк імені Тадеуша Костюшка, нині – парк імені Івана Франка. За легендою, на горішній стежині, поруч із орендованим помешканням на вул. Кляйнівській (тепер вул. Каменярів), Франко прощався з Ольгою Рошкевич.

закохався в польку Юзефу Дзвонковську, яка була шляхетського, але збіднілого роду. Утім, вона була хвора на сухоти, розуміла, що швидко помре – і відкинула його пропозицію. Вона невдовзі померла – похована в Івано-Франківську. Це була ще одна драма Франка.

Згодом Франко пише, що фатальним стало почуття до третьої великої любові – Ліни Журовської. Це – дівчина, яка працювала на пошті у відділі листів і запитань. Франко приходив на пошту й надсилав листи, інколи – сам собі, щоби мати привід на неї подивитися й позалицятися. Вона була значно молодшою й не вважала його гарною партією. Наслідком цього нерозділеного почуття стали лірична драма "Зів'яле листя", повість "Маніпулянтка" й низка інших творів. Але треба розуміти, що в той час Франко вже був одружений.

1886-го року він одружився з Ольгою Хоружинською. Як він пише, одружувався не з любові, а з доктрини. Нині в інтернеті гуляють міфи про бозна-який великий спадок Хоружинської. Вона справді була дворянкою, походила зі шляхетного козацького роду. Водночас, була сиротою, як і Франко. Її дід дав трохи посагу, коли вона їхала на Галичину.

Шлюбу за розрахунком, як про це часом розповідають, не було. Їх звела Ольга Косач, мати Лесі Українки, коли Франко гостював у Києві. Хоружинська була дуже милою. Вона не була епатажною красунею, але сподобалася Франку.

Інша справа, що життєві проблеми і хвороби згодом спричинили взаємне роздратування й незадоволення в шлюбі. Були бідність, відсутність постійного помешкання, купа дітей, багато роботи. До того ж Ольга мала спадкову схильність до психічного захворювання, неврозу. Він у неї розвинувся з часом, вона лікувалася на Кульпаркові (так називають психічну лікарню у Львові, походить від назви вулиці Кульпарківської, – ред.).

Коли Франко писав, що одружився з доктрини, це означає, що він хотів одружитися, по-перше, з українкою. По-друге, з людиною з вищою освітою. Тоді серед галицьких дівчат було не так багато освічених.

Коли весільна процесія була готова до церемонії – зібралися дружки, бояри, гості, молода одягла фату, – нареченого не було. Франка знайшли в кабінеті батька нареченої. Іван забув про весілля, бо знайшов стару книжку й переписував із неї рідкісного вірша.

Їхній шлюб був концептуальним, бо вони з'єднали дві половини України – Галичину та Наддніпрянщину. Весілля відбулося в Києві, і чи не всі тости були "За соборну Україну".

• ЩО НАДИХАЛО ФРАНКА

Франко – автор орієнтовно 6000 творів, серед них – 10 поетичних збірок, 1 збірка поем (усього їх 50), 10 творів великої прози і приблизно 100 – малої, понад 3000 публіцистичних статей та наукових праць із різних галузей знань і суспільного життя.

Його надихали писати більше кілька чинників. Перше – сверблячка до писання. Він дуже любив це. Треба також розуміти, що в тій епосі – це був єдиний спосіб соціальних комунікацій. Не було інтернету, месенджерів, телебачення чи радіо. Були література й журналістика, за допомогою яких можна було розказати щось світові. Я певен: якби Франко жив у наш час, він був би активним блогером, у нього були б усі додатки на смартфоні, він би слідкував за іноземними виданнями. І тоді написав би ще більше.

Друге – почуття, як він сам казав, собачого обов'язку просвітити націю, повести за собою, підняти рівень національної свідомості.

Третє – потреба заробітку. Франко заробляв на життя пером. І те, що він багато писав, пов'язано з тим, що він мусив дати раду собі, своїй дружині, чотирьом дітям, кредитам у банку.

Відверто кажучи, не все, що він написав, однаково цінне. Саме тому, що часто він писав не для того, щоби самовиразитися чи щоби створити шедевр – а для того, щоби заробити гонорар. Між іншим, найнижчими були гонорари в українських виданнях. Тому Франко працював у польській газеті, друкувався в польських, німецьких та австрійських газетах і журналах. Коли його текст надрукували у віденському впливовому часописі "Die Zeit", то гонорар за цю статтю був більшим за місячну зарплату в українській газеті.

Іван Франко став першим українським письменником, який почав заробляти на життя пером.

Джерджалик – перший псевдонім Франка (усього їх було майже 100), яким підписано його ранні твори. Юний поет "позичив" це ім'я у Филона Джеджалика (Пилипа Джаджалія), військовика й дипломата з найближчого товариства гетьмана Богдана Хмельницького.

Іван Франко прожив неповних 60 років, з них понад 40 віддав активній творчій діяльності. 40 років – 6000 творів. Це означає, що кожних 2 дні з-під пера письменника виходив новий твір, який міг бути віршем, новелою, повістю, романом чи монографією.

Франко навчався в трьох університетах: Львівському, Чернівецькому й Віденському, де й захистив докторську дисертацію. Свого часу доктора Франка не прийняли на викладацьку посаду до Львівського університету. А нині цей навчальний заклад іменується так: Львівський національний університет імені Івана Франка.

Знав 19 мов: російську, білоруську, польську, чеську, словацьку, болгарську, сербську, хорватську, старослов'янську, литовську, давньогрецьку, латинську, німецьку, англійську, французьку, італійську, іспанську, єврейську і староєврейську.

• ПРО ОДЯГ, ЇЖУ, ХОБІ

Франко носив вишиванки і в будні, і у свята. Мав колекцію й дуже любив бойківські візерунки. Він був першим чоловіком, який одягнув вишиту сорочку з класичним європейським костюмом, започаткувавши нову моду. Це сталося, коли він читав відкриту лекцію на право викладання в Львівському університеті.

Одягався скромно, на урочисті випадки позичав фрак у товаришів. Якось, після лекції в Львівському університеті, слухачі підкидали Франка, бо їм дуже сподобалася лекція. І позичений фрак тріснув.

Іван Франко любив жартувати, умів дотепно відповісти. Одного разу вийшов зі скрутної ситуації, розбороняючи бійку – запропонувавши бешкетникам надиктувати лайки до нотатника. Тарас Франко згадував: "В життю серед родини Тато також говорив залюбки жартом, сипав каламбури і сміявся безжурно". А син Петро оповідав, як батько давав 10–20 сотиків зі словами: "На, пропий на яблука". Якщо Франка питали, коли він устигає так багато читати, він серйозно відповідав: "А я не читаю книжок. Я їх нюхаю!".

Не був вибагливий до їжі. Серед улюблених страв – смажені гриби з молодою картоплею. Снідав кавою з булкою, обідав овочевою юшкою чи бульйоном. Любив мінеральні води й чай, у ті часи не дуже поширений на Галичині.

Під час ювілейного свята Франку подарували лаврового вінка – на знак визнання його хисту й заслуг. Той вінок довго висів у нього вдома, аж доки дружина не знайшла йому практичного застосування: почала додавати листки до борщу.

Рибальство – улюблене хобі Франка. На рибалку ходив із друзями, знайомими, колегами, зі своєю сім'єю. Найбільше любив ловити рибу сітками й саком, часто хапав її просто руками. Любив ловити: раки, річкова форель, слижі, бабки, клени, окуні, карасі, плотиці, пересипці, щуки, коропи, в'юни-мнюхи, карасі, піскарі, яльці, лящі і навіть головатиці (велика риба з родини лососевих).

Зображення риб прикрашали стіни кімнат у його віллі: їх він отримав у подарунок на Краєвій виставці у Львові, яка відбулася у 1894 році, бо назвав латиною всі види риб.

Любив подорожувати Україною, до Перемишля, Кракова, Праги, Будапешта, Відня, Чернівців, Києва, Одеси. Бував у Сербії, Хорватії, Німеччині. Згадує також незабутню подорож Італією 1904 року, під час якої вони з Михайлом Грушевським відвідали Рим, Венецію, Флоренцію та Неаполь.