8 січня – 80 років від Дня народження українського поета Василя Симоненка

Новини,

Останні новини

Вчитайтеся у ці афористичні вислови В.Симоненка:

Я хочу буть несамовитим,
Я хочу в полум'ї згоріть,
Щоб не жаліти за прожитим,
Димком на світі не чадіть.

«Я хочу буть несамовитим...»

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

«Лебеді материнства»

Ти знаєш, що ти – людина...
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої - одні.

«Ти знаєш, що ти людина...»

Україно! Доки жити буду,
Доти відкриватиму тебе.

«Гей, нові Колумби й Магеллани»

Ми – це не безліч стандартних «я»,
А безліч всесвітів різних.

«Я»

Ті, що не палають – не горять.

«Можна»

Найогидніші – очі порожні,
Найскладніша людина проста.

«Найогидніші – очі порожні»

...величі справжній не треба спиратись на плечі нікчем.

«Монархи»

Я живу тобою і для тебе, вийшов з тебе, в тебе перейду.

«Земле рідна»

Ні перед ким не станеш спину гнути,
Не віддасися ворогу в ясу,
Якщо ти зміг, товаришу, збагнути
Свого народу велич і красу.

Для мене найсвятіша нагорода –
Потрібним буть, красо моя, тобі.

«О, земле, з переораним чолом»

Найстрашніше, мабуть, тільки тиша карає,
Коли поруч з тобою повзе по життю.

«Тиша і грім»

Літа не чекають,
Мій шлях нелегкий.
Спішу все пізнать і збагнути.

«Прости мене, земле»

Ці вислови – тільки маленька дещиця поетичної спадщини поета. Проте й вона дає нам уявлення про багату «внутрішню біографію» В.Симоненка.

Про дитинство скрутне, проте щасливе...

День народження В.Симоненка припадає якраз на Різдво, хоч у свідоцтві записано – 8 січня 1935 року. Батька хлопчик не бачив, той виїхав на Кубань. Замінив його Василькові дідусь Федір Щербань, якого в селі всі звали «дід Сурмило». Онук й дід любили один одного. «Безсмертячко ти моє кирпате, » - шепотів дід Василькові, а той спокійно засинав під музику його гарних слів. Багато років по тому В.Симоненко, працюючи у газеті «Молодь Черкащини», підписував свої перші кореспонденції В.Щербань. Васильків дід дбав про те, щоб онук здобув освіту: цікавився шкільними підручниками онука, разом із ним готувався до екзаменів. А малому Васі, умостившись на печі, дід розповідав нашу давню-прадавню історію.

Прагнення до знань у Василя не тільки від діда, а й від матері. Вона все життя мріяла стати вчителькою, але не пощастило з іспитом з математики. Довелося вчитися крою й шиття. Відтоді Ганна Федорівна все шила синові сама, крім пальта, а хлопчик старався допомагати матері: крутив разом з нею жорна – молов борошно, пас худобу, рубав дрова.

П'ятирічку закінчив Василь у Біївцях. Долав 9 км пішки за дві години, проте ніколи не запізнювався на уроки. «Поки дійду до школи, то всі уроки повторю. А як назад повертаюся, то всі пісні переспіваю», - зізнавався він згодом. Він встигав усе: на відмінно вчитися, брати участь у роботі літературного та фізичного гуртків, розв'язувати всі математичні задачі, запоєм читати художні книжки.

Ходив хлопець до школи зі шматком хліба, олівцем та зошитом. Портфеля не мав. Закінчив 10 клас із золотою медаллю. І все ж карався, що мало знає. Щоб осягнути науку глибше, вирушив вчитися до Києва на факультет журналістики. Учився старанно і завзято. Не любив гуляк і ледацюг, пройдисвітів і дурників. У студентських колах виявляв свою ерудицію, беручи участь у поширеній на той час грі в слова. На свою «скупу студентську стипендію» Василь придбав портативну друкарську машинку і у вільний час передруковував вірші, писав нові. Але про них мало хто знав, тільки найближчі друзі.

Почав писати Василь ще з початкових класів. Віршував хлопець скрізь: і пасучи корів на луках, і йдучи до школи, і працюючи на городі. Дописував і до шкільної і класної газети. Мати поета згадувала: «Він міг одним махом написати вірша – чи то на лаві біля пам'ятника князю Володимиру, чи в Шевченківському сквері, а то й просто на лекції. Зошит у клітинку на 48 сторінок списувався швидко». Проте друкувати вірші став пізно: був дуже скромним та вимогливим до них.

Про стрімкий зліт та нещадність долі...

«Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частку історії України», - казав Євген Сверстюк. А Станіслав Тельнюк так охарактеризував епоху, в який довелося жити В.Симоненку: «Він справді був першим паростком хрущовської відлиги й першою жертвою системи, яка панічно боялася мислячих людей. Люто ненавиділи його поезію, а потім пам'ять про нього...Коли б не помер В.Симоненко, вони б загнали його туди, куди загнали В.Стуса чи Івана Світличного... Вони б знайшли спосіб розквітатися з ним».

Почалося все з Клубу творчої молоді. Весною 1960 року він розпочав роботу у Києві. Учасниками клубу були молоді люди: Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Василь Стус, Микола Вінграновський та інші. Василь Симоненко також активно брав участь у роботі клубу, багато їздив Україною, виступав на літературних вечорах та диспутах. Саме з ініціативи клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Симоненко з колегами збирали свідчення тих злочинів. Василь був серед тих, хто складав меморандум до Київської міської ради з вимогою оприлюднити місцезнаходження масових поховань та перетворити їх в національні місця скорботи та пам'яті.

Такого зухвальства система простити не змогла – за Симоненком установили нагляд, почалися провокації. У літку 1962 року його арештували. Після такої «зустрічі з владою» у Василя почалися проблеми з нирками. Поет потім розповідав товаришам, як його били, скаржився, що ніби щось обірвалося всередині. Це й стало причиною смерті 13 грудня 1963 року.

І знов про вічне

Перша збірка поета побачила світ у 1962 році. «Тиша і грім» - перша і єдина прижиттєва збірка заявила про Симоненка, як про поета правдивого, з великим художнім та моральним потенціалом, з самовідданою любов'ю до України.

Твори поета в період тяжкої брежнєвської задухи переписувалися від руки, а в голос читалися лише в колі однодумців. Офіційно не дозволялося називати навіть його імені. Однак Україна ніколи не забувала Симоненка, платила йому за любов любов'ю. Його полум'яна поезія весь час будила сумління, кликала на боротьбу проти брехні, підлості, зрадництва, лакейства. За це Симоненка карали навіть після смерті. Протягом 15 років не друкувалося жодного його твору.

Проте слава й гідне його таланту пошанування прийшло з Незалежністю України. У 1995 році він став лауреатом Національної премії України ім. Т.Шевченка (посмертно) - за збірки поезій та прози «Лебеді материнства», «У твоєму імені живу», «Народ мій завжди буде».

Дорогі діти! Шановні дорослі! Вшануйте пам'ять великого сина України Василя Симоненка читанням його творів. Ви отримаєте багато приводів до роздумів та масу позитивних емоцій.

Гарного Вам читання!

Для Вас, діти!