Світ дізнається про Русь

Історія України

У ті далекі часи служба інформації між народами і державами, звичайно ж, була на дуже низькому рівні. Ні радіо, ні телебачення, ні газет, ні високих швидкостей тоді не було.

Повільно скрипіли гусячі пера. Схилялися над пергаментом літописці-самітники в монаших келіях, ретельно записували, які події і коли відбулися в їхніх землях. Скакали на конях гінці від імператорів та князів у далекі краї, щоб сповістити тамтешній люд про похід на ворога чи про нові закони в державі. Новини ті з великим запізненням добувалися до людей, а до багатьох і взагалі не доходили. Кожна велика держава жила мовби на іншій планеті, куди лише вряди-годи з’являлися посланці інших світів. Вони привозили з собою дивні звістки про те, що десь далеко є велика й міцна держава, що в ній об’єдналися в одне різні племена, що там багато різних воїнів і що в тих краях процвітають ремесла, що скоро сюди приїдуть купці і навезуть силу-силенну товарів, яких тут досі не знали і не бачили... Отака тоді була служба інформації. Мов старі немічні черепахи, повзли по землі новини і доки доповзали до далеких країв, то робилися ще старішими за тих черепах. Вони, як то кажуть у таких випадках, обростали довжелезними бородами. Минали подекуди цілі роки, доки люди дізнавалися про те, що треба було знати негайно.

Коли в середині дев’ятого століття в морі поблизу столиці могутньої Візантії Цареграда з’явилася величезна ескадра руських суден, візантійці, як свідчать історики, вже добре знали, з яких земель прибули ті кораблі і що за люди там живуть. їм зоставалося лише зрозуміти одне: якщо Русь виставила стільки воїнів і в неї такий гігантський флот, значить вона — справді могутня держава.

Не вперше прийшли до стін візантійської столиці наші далекі пращури. Ще на два століття раніше вони разом з іншими племенами неслов’янського походження вдиралися на територію Візантії і навіть брали в облогу Константинополь. Ще в часи правління імператора Юстиніана (воно припадає на 527-565-й роки) Візантія і Русь контактували між собою. Аби задобрити слов’янських князів і підкреслити свої миролюбні наміри, Юстиніан посилав їм час від часу коштовні подарунки. І це була своєрідна дипломатія, спрямована на те, щоб утримати слов’ян від нападу на візантійські території. Тоді ж на Русі з’являються й посли Юстиніана, які запрошували слов’янських воїнів служити у візантійській армії. В цареградських хроніках збереглися навіть імена тих, хто зохотився на цю пропозицію і відзначився подвигами під час служби у візантійських військах. Так, наприклад, згадується чоловік на ім’я Хільбудій, очевидно, один із воєначальників, бо він став наближеним до імператорського дому і мав репутацію людини винятково хороброї, чесної і незажерливої (останнє — доволі рідкісне явище з-поміж візантійських полководців). Як пише історик Візантії Прокопій Кесарійський, є дві версії подальшої долі цього хороброго анта (так у багатьох тодішніх зарубіжних джерелах називали слов’ян). Згідно з першою, він загинув у боях. Друга версія подає все так, буцімто Хільбудій після закінчення строку служби повернувся додому.

Згадується у візантійських джерелах ім’я руського князя Бравлина, який здійснив успішний похід на місто Сурож (нинішній Судак), що належало Візантії. Потім виринають імена київських князів Аскольда і Діра, які вели війни з Візантійською державою.

Важко сьогодні точно визначити, коли в тій же Візантії або в котрійсь з інших країн уперше дізналися про слов’ян, про Русь, але достеменно відомо, що вже в п’ятому і восьмому століттях Русь стала добре відомою і серед ближчих до неї, і серед дальніх держав. І не тільки завдяки походам та війнам руських князів, а й завдяки своїм широким торговельним зв’язкам, її купці постійно бували і в Хозарії, і в Болгарії, і в Ірані, і на Кавказі, і поміж народів Середньої Азії. Частими гостями вже в ті далекі часи стають у руських містах і чужоземні купці. А ще раніше тісними зв’язками поєдналася Русь із далекими північними народами, яких слов’яни називали варягами. Багато варягів служило в княжих дружинах чи й просто жило на Русі.

Зрештою, про слов’янські племена, по-різному називаючи їх, писали ще автори стародавнього світу, а серед них і «батько історії» — грек Геродот. Усі вони відзначали, що племена ці живуть на тих самих територіях, де ми застаємо слов’ян і в книгах пізніших істориків. Стародавні автори писали, що слов’яни займаються землеробством, що в них дуже багаті землі і розвинені різні ремесла. Тому їм доводиться постійно воювати, захищаючи свої території від всіляких нападників, котрі приходять сюди і з Заходу, і зі Сходу, і з Півночі, і з Півдня. Соха і меч чи бойова сокира завжди стояли в них поряд.

Звістки ж про Русь саме як велику державу з’являються у візантійських хроніках уперше в шостому-восьмому століттях. А згодом вони там займають дедалі більше й більше місця.

Русь, висловлюючись сучасною термінологією, впевнено виходить на міжнародну політичну арену.