Урок життя Григорія Сковороди

Історія України

Російська імператриця Катерина II любила удавати з себе покровительку філософів, підкреслювала свою наближеність до них. 1787 року, подорожуючи по Україні, вона зачула про видатного сучасного філософа Григорія Сковороду і здивувалася: «Чому я не знала про нього раніше? Чому він не охоплений моєю увагою і милістю?» Негайно ж звеліла розшукати Сковороду і переказати йому повеління, аби переселився до столиці Росії, щоб вона завжди могла, коли їй забажається, з ним зустрітися й поговорити. Але ніхто не знав, де шукати філософа, бо в нього не було місця постійного проживання. Розпочалися гарячковиті пошуки. Вірнопіддані імператриці мусили вдовольняти кожну її забаганку, оскільки не раз переконувалися, який великий гнів може впасти їм на голову, коли не виявлять належної запопадливості.

Так самовіддано в державі розшукували тільки небезпечних злочинців. З Харкова, де зупинилася з усім своїм супроводом імператриця, в усі кінці Слобожанщини полетіли вершники. І ось один з них на змиленому коні зупинився на околиці села Гусинці. При дорозі сидів чоловік, якого назвали філософом. Він грав на сопілці, а поблизу безтурботно пощипувала соковиту траву вівця, яка, звичайно ж, анітрохи не підозрювала, що за знаменита особа її пастух, котрого жде в столицю імперії сама цариця. Посланець переказав Сковороді волю Катерини. Філософ вислухав уважно і нічого не відповів. Зате заграв на сопілці веселу мелодію. Розгублений посланець мусив вислухати її до кінця. Потім філософ здивував його такими словами: «Скажіть матінці-цариці, що мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця». Так і поїхав верхівець ні з чим.

Вельможам важко було зрозуміти поведінку Сковороди. Як це людина може відмовитися від теплого місця під сонцем, від благ і почестей? Очевидно, він видавався їм просто диваком, людиною не від світу сього, якими завжди видавалися всі великі філософи тим, хто не годен осягнути того, що на світі є не тільки матеріальні цінності.

Григорій Сковорода вийшов з козацького роду, що жив у селі Чорнухи на Полтавщині. В дев’ять літ лишився круглим сиротою. Здібного хлопчину, що складав пісні й вірші, взяв до себе старий чернець, ім’я якого нам лишилося невідоме. Він був людиною надзвичайно освіченою (можна припустити, що чернець — випускник Києво-Могилянської академії) і всі свої знання передавав жадібному до науки хлопцеві.

Двадцятидвохлітнім юнаком Сковорода приїздить до Києва для навчання в академії. Тут він, за словами біографів, з першого ж разу звернув на себе увагу диригента півчої капели і негайно був прийнятий до хору, який славився на всю Російську імперію. Йому пророкували кар’єру видатного співака. В Києві набирали юнаків для придворної капели імператриці Єлизавети. Сковороду зарахували туди найпершим, але він рішуче прохав дозволити йому лишитися в академії.

Через рік по тому Сковороду було введено до складу так званої Токайської комісії, що від’їздила в торгових справах за кордон. Офіційно Сковорода їхав за кордон як перекладач. Будапешт, Братислава, Прага, Відень, Галле... П’ять років перебування в європейських країнах. Не переобтяжений особливими обов’язками в комісії, Сковорода сповна використовує цей час для навчання й зустрічей з видатними людьми. Збереглися свідчення, що йому пропонували викладати в кількох університетах Європи, але він відмовився від цієї честі, бо не уявляв свого життя поза Україною.

Після повернення з-за кордону Сковорода відразу ж помандрував до рідних Чорнух, хоч нікого з рідних там у нього не було. Прийшов на сільський цвинтар, посидів на могилі батьків і рушив світ за очі. Не відав, куди прийде і що його чекає завтра. Але нітрохи не тривожився тим, бо вважав, що не це головне в житті філософа. Ніколи не мав свого дому, свого майна. Якось хтось із можновладців дорікнув йому, чому він зовсім не клопочеться тим, щоб мати щось у своїй власності. Адже людині з такими знаннями й такою славою це зовсім не важко. Для історії збереглася відповідь Сковороди: «Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У театрі актора хвалять не за здатність дійової особи, а за те, як він вдало грає її. Я довго міркував про це і після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самітної. Я обрав собі цю роль — і задоволений...»

Його колишні колеги по академії, що стали ченцями Києво-Печерської лаври, закликали: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята церква прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви й окрасою обителі». Але Сковорода відповів, що не може собі дозволити затулити ризою своє серце від світу.

І, мабуть, жодного разу не зрадив він обраній у житті ролі. Відомо, що навіть велике кохання, яке несподівано прийшло в його життя, не змогло переінакшити філософа. Так, Сковорода пішов під церковний вінець, щоб об’єднати свою долю з дівчиною, яку палко покохав. Однак в останню мить, збагнувши, що в такий спосіб зраджує свідомо обрану роль у світі, утікає з церкви. Потім пояснив коханій причини такого вчинку, попрохав не тримати на нього в серці зла. До того ж чесно зізнався дівчині, що для неї життя з ним не було б щасливим, оскільки не уявляє себе біля родинного вогнища.

Він прагнув свободи і прагнув нікого в житті не обтяжувати собою. І в цьому розумінні разючий ось такий факт останнього дня перебування Сковороди на цьому світі. За свідченнями сучасників, він був веселим і балакучим, обідав з друзями, читав їм свої твори. А по обіді вийшов з хати й став копати собі могилу. Скінчивши ту роботу, зайшов до кімнати, переодягся в чисту білизну, підклав під голову торбинку зі своїми немудрими пожитками й рукописами й ліг на лавці, щоб уже ніколи не встати. Кончина справді достойна імені великого філософа і його моральних настанов.

Так, Сковорода в своєму щоденному житті втікав од світу, ревно беріг свою внутрішню свободу. В такий спосіб утверджував себе як людину, що живе за вимогами й правилами своєї філософії. Але все його складне для розуміння існування має одне просте пояснення: навчительство людей, навчительство свого народу. Позиція Григорія Сковороди і вся життєва поведінка філософа продиктовані його Глибоко патріотичними переконаннями, відлуння яких вчуваємо в ось цих словах: «Русь не руська бачиться мені диковинкою, подібно до того, коли б народилася людина з риб’ячим хвостом або з собачою головою... Всяк мусить пізнати свій народ і в народі себе. Чи ти рус?.. Будь ним... Чи ти лях? Ляхом будь. Чи ти німець? Німечествуй. Француз? Французюй. Татарин? Татарствуй. Все добре на своєму місці і в своєму образі, і все красно, що чисто, природно, що не є підробкою, не перемішано з чужим по роду...» До речі, прозираючи в далеке майбутнє, Сковорода писав про те, якою він бачить Україну, писав про неї, про «...нових людей, нове творіння і нову славу».

Його не стало 29 жовтня 1794 року.

Але, крім філософії, літературних творів і музики Сковороди, лишився нам і урок цього рідкісного життя.

Урок того, як можна бути вільним серед неволі і святим посеред пекла.