Співець України

Історія України

«Чиї сини? яких батьків?..»

Так, як Тарас любив свою землю — Україну, можна любити тільки неню. Шевченко силою слова свого відродив прадавнє ім’я рідної землі — повернув своїй батьківщині законне ім’я, що довгий час перебувало під великодержавними заборонами. Повернув ім’я своєму народові й засвідчив його історичне право на рідну землю. І поставив перед самосвідомістю кожного українця питання:

— Чиї сини? яких батьків?

Ким? За що закуті?..

Україна — одна з небагатьох країн у світі, прадавня назва якої походить, на мою думку, не від імені народу, а має астральне, сонячне, походження (як, наприклад, Австралія, Австрія, Аргентіна), і вже від неї походить етнонім українці — так почав називати себе народ, що живе в ній споконвіку й генетично споріднений з її природою. Первісне сонячне значення слова Украніа — Україна — в нашій мовній старовині прочитується як земля предка журавля. Це пов’язано з сонячним світоглядом наших предків-хліборобів, буття яких підпорядковувалося Сонцю — джерелу земного життя. Від прадавньої назви Сонця — Ор, Ра — походить самоназва наших прапредків — аріїв, оріїв — орачів, які орали-осонцювали землю, і назва сонячного птаха-тотема — круна, крана — журавля, якого вони обожнювали як свого предка-покровителя, бо він єднав їхню землю, їхнє буття з життєдайною силою Сонця. Отже, Україна мислилась як предківська земля сонячної благодаті. Згодом це наймення набуло значення просто предківського краю. В епоху загарбницьких нашесть на квітучу хліборобську землю її прадавня назва була відповідно переосмислена як украяна, тобто відвойована мечем у напасників. А в процесі імперської централізації Україну позбавлено автономії й наречено окраїною Російської держави — Малоросією.

Шевченко звертався до всіх «в Україні сущих», аби кожен усвідомив себе сином цієї землі, вивчив її мову прадавню й прочитав її справжню історію. І що глибше ми закорінюватимемося в історичний грунт, то далі сягатимемо духовним зором у майбутнє, яснішою буде перспектива нашого поступу. Це стане гарантом нашої духовної взаємодії, взаєморозуміння з іншими народами світу.

На Україні споконвіку жили різні племена і народи — творили своє життя у взаємодопомозі й злагоді на противагу хаотизуючій ворожнечі. І як наслідок тієї багатовікової культурної селекції нам у спадщину дісталася багатюща українська мова, неперевершена народна поезія, ритмічно розмаїта музика й ясний миротворчий світогляд високої хліборобської культури. Як писав добрий Шевченків знайомий, український і російський фольклорист князь М. А. Цертелев у передмові до своєї книги «Опыт собрания старинных малороссийских песней», в українських піснях «видно піїтичний геній народу, дух його, звичаї описуваного часу і, нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відзначалися українці і яку ретельно зберігають до цього часу як єдину спадщину предків своїх». Українська народна поезія й народна культура — великі вчительки-плекальниці Тарасового поетичного таланту й могутнього світлоносного ДУХУ.

Поезія в нашого народу зародилася в прадавні часи як пісня — гімн Сонцю. її позачасова неминуща моральна вартість у зверненості до одвічної життєдайної сили природи — світлої сили творення. Тому наша народна пісня є найвищим критерієм істинності для всієї нашої словесності; і тільки довершене поетичне слово стає піснею. З давніх-давен творців пісенного слова — піснетворців-відучих — називають у нас співцями. Цим священним ім’ям народ наш найменував кобзарів і Шевченка, слово якого має моральну силу одвічної народної пісні.