Загадка «Велесової книги»

Культура України

Усе це трохи нагадує детективну історію.

Йшла громадянська війна на Україні. В одному з маєтків білогвардійський офіцер знаходить загадкові дощечки, а на них — незрозумілими літерами видряпано якийсь текст. Інший на його місці, певно, не надав би їм ніякого значення, а він не знати й навіщо забрав ту знахідку із собою.

По деякім часі офіцер емігрував до Бельгії, прихопивши й загадкові дощечки. Там вони потрапили на очі фахівцям, які зробили з них фотокопії. А саму знахідку в офіцера невдовзі хтось украв.

Отак і загубилися всі її сліди. Ні сам Ізанбек (таке прізвище офіцера), ні ті, хто дощечки перефотографовував, уже не могли продемонструвати їх ученому світові. А припущення було таке, що це — одна з найдревніших пам’яток слов’янської писемності. «Дощечки Ізанбека» (так спершу іменувалися в науці ті тексти) дали поштовх до багатолітньої дискусії, яка не вщухає й до сьогодні.

Чимало зусиль довелося докласти текстологам, аби розшифрувати написи. З’явилися переклади «Дощечок Ізанбека» різними мовами. Існує вже кілька перекладів українською, і ми маємо змогу прочитати передісторію слов’ян, дізнатися про подробиці їхньої боротьби з нападниками, які час від часу спустошували наші землі.

Ось, наприклад, уривок із тексту одинадцятої дощечки, де оповідається про те, як боролися наші далекі пращури з навалою готів:

Пращури тут, натерпівшись удосталь наруги, —

на коней, кинулись битись і вигнали ворога геть.

Готи ганебно залишили поле кривавої битви —

слідом за ними тяглися червоні струмки.

То наш Перун їм, невірним, помстився за лихо і хтивість:

щезли надовго вони із обличчя землі.

Слідом за готами в наших краях з’являється новий ворог, і знову мужньо стають на оборону рідної землі горді руси:

Звідки — не знати — на Русь налетіли розбиті хозари —

(наша в них зброя підібрана з ратних полів).

Руси, мов леви на лавах, помчали назустріч навалі,

певні, що з ними — Перун і вся сила свята.

Після того як «Дощечки Ізанбека» були розшифровані й перекладені, вони одержали назву, під якою й сьогодні знані в науці: «Велесова книга». І назва ця, безперечно, не випадкова: вона іще раз підкреслює те, що твір цей народився у язичницькі часи. Адже Велес був одним з найшанованіших богів у древніх слов’ян-язичників.

З цього погляду особливо важливими для розуміння пафосу «Велесової книги» здаються ось такі слова з шостої дощечки: «А греки, хотячи охрестити нас, аби ми забули своїх богів, сподівалися, що в такий спосіб вони навернуть нас до себе та зроблять з нас своїх невільників». Значна частина дослідників, посилаючись на ці слова, вважає, що «Велесова книга» — це оборона віри предків, це — клич на захист давніх духовних святинь, зневажених на Русі в часи Володимира Святославича після прийняття християнства.

Друга частина вчених категорично стверджує: «Велесова книга» — майстерна підробка. Часи її народження — не сива давнина, а початок двадцятого століття. Й один з головних їхніх аргументів — те, що вченому світові не були продемонстровані «Дощечки Ізанбека», що хімічний аналіз тієї знахідки, який визначив би її вік, ніхто не робив.

Отже, загадку «Велесової книги» все ще не розгадано.