Музей просто неба

Культура України

Яких тільки музеїв немає в світі!

В одних зібрані картини, в інших — старовинні годинники, є навіть музей-аптека... Але, напевно, найцікавіший серед них — музей під відкритим небом. Тому, що в ньому є і картини, і годинники, і навіть цілі будинки.

В Київському музеї народної архітектури й побуту можна побачити не лише минуле нашого народу і його сучасне, а й зазирнути в майбутнє. Україною в мініатюрі називають цей музей. І це правда: всього за дві години ви зможете обійти цілу республіку.

Отже, екскурсія почалася. Давайте зайдемо до музею в тому місці, де стоять вітряки, і вийдемо повз поля стиглої пшениці на Співацьке поле. З різних міст і сіл України приїжджають сюди люди, щоб показати, як вони уміють співати народні пісні. Вони співають з естради, а їм підспівують глядачі... І тоді стає зрозуміло, чому так названо це поле — Співацьке.

А потім усіх раптом закружляє український гопак — та такий запальний, що ніяк не встояти на місці.

І так тут весело та цікаво, що навіть йти звідси не хочеться. Але нам треба поспішати.

Попереду ще багато несподіваного і незвичайного.

Ондечки біліє селянська хатина-мазанка. А на тину біля неї вигрівають боки гладущики, горнята, макітри.

У дворі сидить гончар і обертає ногами гончарний круг.

— Ну, хто хоче спробувати? — припрошує він глядачів.

Здавалося б, ну що тут особливого? Роби все так, як майстер, — і глечик готовий. Однак — ні! Виявляється, що глина чомусь не слухається тебе і розлазиться в усі боки. Але, як то кажуть, не святі горшки ліплять: дивись, і під твоїми руками оживає матеріал. А з кузні, що навпроти хати гончара, лунає перестук молотків по ковадлу, і час від часу тяжко зітхає міх. Він подає повітря у піч, щоб вогонь горів сильніше й краще нагрівалося залізо.

Так працювали в селах ковалі з давніх-давен.

Хочете допомогти ковалеві? Тоді візьміть обценьками заготовку, розжарену в печі, і тримайте її міцніше, доки коваль надаватиме їй погрібної форми.

Втомилися трохи? Ну, нічого. Зараз ми з вами вийдемо на свіже повітря і відпочинемо.

А нас уже, бачите, запрошують до іншої хати:

— Заходьте до світлиці, сідайте, — посміхається нам бабуся-доглядачка. Голос у неї лагідний, співучий — неначе струмочок бринить.

Ми влаштовуємося на лавах і одразу ж, ніби в чарівній казці, з’являються перед нами навдивовижу гарні рушники. Чого лишень на них не вишито — і коні, і червоно-чорні півні, які, здається, от-от заходяться дзьобати зерно, а потім заголосять: «ку-ку-рі-ку!», і надзвичайної краси квіти...

Є в музеї і школа, але вона аж ніяк не схожа на ту, в якій ви вчитеся сьогодні. В ній усього один клас, де за партами сиділи колись одночасно і старші, й молодші учні. Писали вони не в зошитах, а на спеціальних грифельних табличках крейдою (як на дошці!). А в кутку стояли різки для тих школярів, хто не вивчив уроку або пустував.

Важко вам сьогодні уявити собі таку школу?

Важко, але так було.

Однак нам вже час повертатися додому. Екскурсія закінчилася. Якщо вам сподобалася наша подорож — приїздіть до нас в музей разом із друзями, батьками, зі своїми однокласниками.

Ласкаво просимо!