Ой на Івана, та й на Купала

Культура України

Це дивовижне прадавнє свято приходить до нас в середині літа, коли сонце стоїть високо-високо в небі, щедрим промінням купає землю, і від його лагідного тепла, щирої животворної сили дерева, квіти і трави буяють розкішною зеленню. Припадає воно на 7 липня. Але готуватися до свята починають напередодні — 6 липня. В ці дні відбуваються всілякі дива навколо. Найперше диво можна побачити рано-вранці, як вийти за село, на високу гору, і глянути на схід сонця. Ось сонечко народилося — чисте, немов росою вмите, червоне... І враз рожева хмарка підпливає до нього, маленька, прозора... Ото сонечко пірне в хмаринку — і ну купатися! Грає й переливається всякими барвами: червоною, рожевою, голубою, жовтою, зеленою...

6 липня дівчата устають ще до схід сонця. В цей незвичайний день, і особливо в купальську ніч, усі вони стають чарівницями, бо знають велику таємницю природи: на світанку, напередодні купальського дня, всі трави і квіти мають особливу магічну силу, і якщо назбирати їх вдосвіта й сплести з них віночок, то той вінок може причарувати будь-якого хлопця.

Заплету віночок, заплету шовковий,
На щастя, на долю, на чорнії брови,
Та й пущу віночок на биструю воду,
На щастя, на долю, на милого вроду.
Ой поплинь, віночку, тихо за водою.
На щастя, на долю милому зі мною.

Немало клопоту і в хлопців: треба розшукати розкішну вербову гілку (або соснову, кленову чи навіть вишневу із стиглими ягідками), вкопати її біля ставу чи річки, посеред лугу або на вигоні край села, де має відбутися ввечері магічне дійство — купальський обряд. Та гілка — купальське дерево — називається по-різному: купайло, купайлиця, Марина, Маринонька... А ще підшукати віху і колесо, нарубати хмизу для вогнища, щоб горіло всю ніч та розлякувало відьом, чортів, русалок-лоскотух і всяку нечисту силу, яка й собі влаштовує гульбища в лісі і в полі.

Під веселі жарти та сміхи хлопці вкопують купайлицю, а дівчата кидаються прикрашати її всяким зіллям, стрічками. Вбираючи, милуються нею, приспівуючи:

Наша Маринка-купалочка
Посеред моря купалась,
На бережку білилась,
Вийшла на вулицю, хвалилась: —
У мене личко, як яблучко,
У мене брови чорнесенькі,
Зовсім я дівка ладнесенька!

Дівчата дбають про купальське дерево — Маринку, а парубки — про Івана. Ось вони зробили з соломи опудало, вбрали його у вишивану сорочку, полотняні штани, підперезали червоним поясом, ще й бриля солом'яного одягнули, щоб не пекло Іванові в голову сонце. Тут же починають піддражнювати дівчат:

—Дівчата! А чого це ваша Марена, як курка варена?

— О! А ми й не спитали, де це вашого Івана собаки порвали,— не залишаються в боргу дівчата, а тоді починають приспівувати ще й до Івана:

На Івана Купала купався Йван,
Да купався Йван, да на дно поринав.
Іване, Йване,— гу!
Да на дно поринав, білих квіток нарвав.
Білих квіток нарвав, всім дівчатам роздав.

Крім купайлиці, хлопці закопують у землю високу й тонку віху, яку дівчата обвивають зіллям і квітами, а наверх накладають велике колесо, вбране теж квітами і стрічками. Різнобарвні стрічки мають на вітрі, звисають аж до землі, і здається, що то не колесо, а саме сонце прийшло в гості на свято Купала.

Ось уже запалали свічі на Мариноньці-купайлиці, й дівчата пішли хороводом кругом купальського дерева. Неповторний той танок, прекрасні вони, як княгині, в розкішних пахучих вінках, у білих сорочках, із свічками в руках, кожна нагадує небесну зірку, що дивом спустилася на землю...

Кругом Мариноньки ходили дівоньки,
Стороною дощик іде,
Стороною та на мою роженьку червону.
Ой на морі хвиля, при долині роса,
Стороною дощик іде, стороною,
Та на мій барвіночок зелений.
Сьогодні Івана, а завтра Купала,
Рано-вранці сонце зійшло, рано-вранці
Та на мою роженьку червону.

Коли вогнище трохи присяде, дівчата й хлопці згадують про його незвичайну силу і починають ворожити. Хто кого любить і мріє одружитися, ті беруться за руки і вдвох перестрибують через вогонь. Якщо не роз'єднають над полум'ям руки, то восени весілля гулятимуть. А як злякається хто і пустить товариша свого — пропало весілля.

Але дівки й парубки мало турбуються тим. Стрибають і поодинці. Адже чим вище стрибнеш, тим вище буятимуть у полі жито, пшениця, овес і просо. А ще вірили в те, що купальський вогонь, навіть дим, очищає від усякого зла, нещастя, хвороб.

Аж ось надходить північ — і починається найпрекрасніший, найпоетичніший момент свята — пускання вінків на воду. Тихо й урочисто дівчата йдуть до води, кожна знімає з голови свій вінок, ставить у нього свічку, пускає на воду і загадує бажання: «Пливи, віночку, аж туди, де живе мій милий! Ясна свічечко, не згасни! Бистра річенько, не втопи віночка! Хай допливе до моєї долі!»

Чарівне, неповторне, дивовижне свято Івана Купала! Святкували його всі народи світу (хоча й називали по-різному). Тож хай і нині засяють купальські вогні по всій Україні!