Вірші про осінь

Через скельце неба золочене

Задивилась ластівка на мене.

Крила розпустила. І тріпоче.

Я давала хліба їй — не хоче.

Лиш голівка схилиться печально —

Й знову профіль пташечки овальний

На краєчку, на вершечку долі,

На зеленій гілочці тополі.

Від людини нікуди подіться,

Ніби ж звикла врешті, а боїться.

Ледве чутно не співає — тенька,

Що ж тут дивуватися... Маленька.

Носиться з холодними вітрами

В небі, перевішенім дротами.

Що їй треба? Крихту чи зернину?

До гнізда тоненьку соломину?

Дивиться, мов хоче розказати:

Душно мені. Треба відлітати.

Важко і з тобою. І без тебе

...Порошинка в оці і у небі.

Проведи рукою — і зітреться,

Тільки мені іноді здається:

Та душа безпомічна, крилата —

Найдорожче, чим земля багата.

Уже в саду осінньому

Гуляє листопад,

І літо не повернеться,

Не вернеться назад.

А небо часто хмариться,

І хмуриться ріка.

Шукає заєць ввечері

На грядці буряка.

Чи листу капустяного

Знайде на голубці...

Збирають огородину

І птахи, і зайці.

Та ласощі кінчаються,

І як тут не крути,

Тобі, зайчиську, треба

Кожуха одягти.

Танцюють граки. Танцюють граки,

аж гомін стоїть на осінніх лугах.

І тануть у небі летючі хмарки,

коли в них пірнає розчулений птах.

Злітають у небо і — грудкою вниз,

і колом веселим кружляють навкруг.

Аж гнеться над ставом шумкий верболіз,

і ніби травою вгинається луг.

То птиці прощаються з літом своїм,

лежить їм далекий до ірію шлях.

Для них тут солодкі стернища і дим,

ще й хочуть награтися в рідних полях.

Та знову танок свій ведуть залюбки,

і видно, і чути мені звіддаля...

Танцюють граки. Танцюють граки,

і чує грачине гуляння земля.

Осінній сад ще яблука глядить,

листочок-два гойдає на гілляках.

І цілу ніч щось тихо шарудить,

і чорні вікна стигнуть в переляках.

Між стовбурами пробігає тінь...

А у світанків очі променисті.

То білий кінь,

то білий-білий кінь

шукає літо у сухому листі.

(Скорочено)

Слово наше рідне!

Ти сьогодні зазвучало

як початок, як начало,

як озброєння всім видне,

слово наше рідне!

Тож цвілась калина,

червоніла, достигала,

всьому світу заявляла:

я — країна Україна —

на горі калина!

А Вкраїни ж мова —

мов те сонце дзвінкотюче,

мов те золото котюче,

вся і давність, і обнова —

українська мова...

Гарне ж ти на вроду!

Бо ти єсть не всепрощення:

ти в боях пройшло хрещення —

слово мужнього народу,

що не дрогне зроду.

Ми в тобі знаходим:

блиски гроз і цвіт задуми,

пісні дзвін, моральність думи,

ми в похід з тобою ходим —

все в тобі знаходим.