Вірші про осінь

Затуляли в обіймах нам рот

Чи аркан закидали на мову, —

Вилив душу у пісню народ

І живе у співучому слові!

Небо звізд в українських піснях —

Думи сяйвом пречистим умиті.

Море сліз в українських піснях —

Є де горе і тугу втопити!

Як пісень триста тисяч твоїх

Зазвучали б ураз, Україно,

Захотіли б, мабуть, солов’ї

Вивчить мову твою солов’їну.

Все в тобі з'єдналося, злилося —

Як і помістилося в одній! —

Шепіт зачарований колосся,

Поклик із катами на двобій.

Ти даєш поету дужі крила,

Що підносить правду в вишину,

Вченому ти лагідно відкрила

Мудрості людської глибину.

І тобі рости й не в'януть зроду,

Квітувать в поемах і віршах,

Бо в тобі — великого народу

Ніжна і замріяна душа.

Як довго ждали ми своєї волі слова,

І ось воно співа, бринить.

Бринить-співає наша мова,

Чарує, тішить і п'янить.

Як довго ждали ми...

Уклін чолом народу,

Що рідну мову нам зберіг.

Зберіг в таку страшну негоду,

Коли він сам стоять не міг.

Спитай себе, дитино, хто ти є,

І в серці обізветься рідна мова;

І в голосі яснім ім'я твоє

Просяє, наче зірка світанкова.

З родинного гнізда, немов пташа,

Ти полетиш, де світу далечизна,

Та в рідній мові буде вся душа

І вся твоя дорога, вся Вітчизна.

У просторах, яким немає меж,

Не згубишся, як на вітрах полова.

Моря перелетиш і не впадеш,

Допоки буде в серці рідна мова.

Мово рідна, слово рідне!

Хто вас забуває,

Той у грудях не серденько,

А лиш камінь має.

Як ту мову мож забути,

І котрою учила

Нас всіх ненька говорити,

Ненька наша мила?!

От тому плекайте, діти,

Рідненькую мову

І учіться говорити

Своїм рідним словом!

Мово рідна, слово рідне, —

Хто вас забуває,

Той у грудях не серденько,

Але камінь мав!