Вірші про зиму

Білесенькі сніжиночки,

Вродились ми з води;

Легенькі, як пушиночки,

Спустились ми сюди.

Ми хмарою носилися

Від подиху зими,

І весело крутилися

Метелицею ми.

Тепер ми хочем спатоньки,

Як дітоньки малі,

І линемо до матінки —

До любої землі.

Але вітрець буйнесенький

Жене та крутить нас.

Не дми, не дми, дурнесенький,

Бо вже нам спати час.

Матуся наша рідная

Холодна і суха,

Бо дуже змерзла, бідная,

Вона без кожуха.

Отож її нагріємо,

Устелимо сніжком.

Мов ковдрою, накриємо

Легесеньким пушком.

Нехай зимою злючою

Вона спочине в сні,

Щоб зеленню пахучою

Прибратись навесні.

Щоб з ниви колосистої

Був добрий урожай, —

Щоб долі променистої

Зазнав наш рідний край!

Прийшов до нас пан,

Вдяг білий жупан.

Пан вельми сердитий,—

Гримає на діти:

«З хати не виходьте,

Санчат не вивозьте,

З гори не спускайтесь,

В дворі не сковзайтесь,

В сніжки не гуляйте,

Бабу не качайте!

А хто не послуха,

Хай береже вуха!

Бо я покараю:

Вуха покусаю;

Буде вам мороки,

Як щипну за щоки,

А як ще й за ніс,—

Буде тоді сліз!»

Який же то пан

Вдяг білий жупан

І отак сердито

Гримає на діти?

Звідкись гості налетіли

Стоголосим табуном

І розсипалися в полі

Над розсипаним зерном.

Заспівали, задзвеніли,

Мов заграли кобзарі...

Де взялась весела зграя,

Жарогруді снігурі.

Ось вони на сніг упали

І розквітли, як квітки...

На городах мак рожевий

Так заквітчує грядки.

Нагло враз табун крилатий

Небезпечне щось зачув,

Вгору знявсь, і дуб гіллястий

В кущ троянди обернувсь.

Ще хвилина, і, як в казці,

Враз розсипались квітки,

І за вітром над снігами

Полетіли снігурі.

Мороз на шибі чудував світлицю.

Іскрилась паморозь пером жар-птиці.

На склі предивна папороть розквітла.

День мирний віщувала пальма світла.

То водоспаду синє пасмо радує,

То, аж узяв би, кетяг винограду є.

До чого той мороз художник здібний:

Із кам'яного віку — мамонт срібний!

По пам'яті намалював. При зорях.

І вдень зірками світяться узори.

— Краса то є, але вона холодна,

Якби ще дров, — зітхнула піч голодна

Красі я додала б свого тепла...

...Дихнула піч — і казка... утекла.

Заявив я вчора тату:

— Я страшенно хочу мати

годівницю на вікні.

Хай птахи свистять мені!

— Що ж! — примружив тато очі.

— Непогана думка, син.

Буде все, як дуже схочеш, —

це давно відомо всім... —

З того часу я ходив —

і хотів, хотів, хотів.

Їв — хотів. Співав — хотів.

Навіть спав — і теж хотів.

Зранку зиркав у вікно,

як робив зарядку,

думав: «Буде, як в кіно:

клац! — і все в порядку!»

Але скільки не дивився —

не з’являлась годівниця...

І тоді я так сказав:

— Тато помилився!

Краще я змайструю сам

гарну годівницю. —

Взяв цвяхів у тата трошки,

пилку взяв, соснову дошку,

годівницю вправно збив

і раптово — зрозумів!

Он воно у чому справа,

не подумав я про це!

Адже справді тато — правий,

дуже-дуже тато правий:

як захочеш — буде все!