"Леся Українка – символ інтелектуальної свободи, незламності й права бути собою": до 155-річчя письменниці

25 лютого Україна відзначає 155-річчя від дня народження Лесі Українки — видатної поетеси, яка стала символом незламності та духовної сили.

Леся Українка була «єдиним мужчиною в нашому письменстві» – і водночас однією з найсильніших жінок в історії України. Іван Франко

"На свій вік це геніальна жінка..." Михайло Павлик

"Її індивідуалізм — бурхливий протест проти кволості й дрімливості громадянства..." Микола Зеров

"Справжня її сила... «Шекспір в спідниці»" Оксана Забужко

Актуальність сьогодні

Сьогодні, через 155 років після народження Лесі Українки, її тексти читаються не як пам'ятка минулого, а як гострий коментар до сучасності. Її роздуми про свободу, внутрішню відповідальність і вибір між страхом та гідністю напрочуд точно резонують із досвідом України ХХІ століття. У її драматургії свобода ніколи не дається легко – вона завжди потребує жертви, мужності й готовності вистояти, навіть коли результат не гарантований.

Особливо актуальним сьогодні є її неприйняття ролі жертви. Леся Українка послідовно відмовлялася від позиції слабкості – як особистої, так і національної. Вона не романтизувала страждання і не сприймала його як чесноту. Навпаки – її герої борються, помиляються, платять високу ціну, але не зрікаються себе. Саме тому її тексти так часто звучать у сучасному українському публічному просторі – у мистецьких проєктах, освітніх програмах, цитатах на плакатах і в соціальних мережах.

Дитинство та перше визнання

25 лютого 1871 року в місті Новоград-Волинський народилася Лариса Косач, яка згодом увійшла в історію під псевдонімом Леся Українка. Вона стала однією з центральних постатей української культури кінця ХІХ – початку ХХ століття та піднесла українську літературу до рівня європейської.

Лариса була другою з шести дітей у родині Косачів. Її батько, Петро Антонович Косач, походив із українсько-козацького шляхетства. Мати Лесі, Ольга Петрівна Косач, походила з старовинного роду Драгоманових. Михайло Петрович Драгоманов – видатний український вчений, історик, філософ, фольклорист, громадський діяч - рідний брат Лесиної матері. Леся Українка все життя вважала свого дядька М. П. Драгоманова духовним наставником і вчителем.

Сама Ольга Петрівна теж була відомою письменницею (літературний псевдонім – Олена Пчілка), етнографом, видавцем (під її орудою виходили у 1907-1916 рр. українські часописи «Рідний край» і «Молода Україна»). Дитинство Лариси Косач проходило серед мальовничих лісів та озер Волині. Чутлива дівчинка всім єством вбирала красу рідного краю, його пісні та легенди. Через роки ці враження перелилися в поетичні строфи, в безсмертну мелодію «Лісової пісні».

Походження імені та псевдоніма

Справжнє ім'я поетеси — Лариса Косач. Псевдонім «Українка» вона обрала у 13 років, наслідуючи свого дядька — Михайла Драгоманова, який підписувався як «Українець». Ім'я «Леся» було родинним, домашнім звертанням, яке з часом стало її літературним іменем.

Геній, загартований дисципліною та болем

Леся Українка була надзвичайно обдарованою. У чотири роки навчилася читати, у п'ять – грати на роялі, у дев'ять писала вірші, а вже у 12 років її твори друкувалися в журналах. Проте дитинство письменниці було затьмарене тяжкою хворобою – туберкульозом кісток, який змусив її відмовитися від мрії стати музиканткою.

Попри це, вона самостійно опанувала понад десять мов і перекладала Гомера, Гюго, Байрона, Гейне, Шекспіра. Загалом Леся Українка написала понад 100 віршів, близько 20 драматичних творів і видала три поетичні збірки. Через цензурні утиски та негласний нагляд поліції значну частину своїх творів вона була змушена публікувати за кордоном.

Поліглотка

Леся Українка знала більше ніж десяток мов, серед них і латину та давньогрецьку. Окрім рідної – української, вона вільно розмовляла французькою, німецькою, італійською, польською, болгарською і російською мовами, розуміла грузинську.

«Леся мала прекрасні здібності до мов і сама про себе говорила, що, мабуть, немає такого звуку, якого вона не могла б виговорити. Вона писала свої твори українською, російською, французькою та німецькою мовами, перекладала з давньогрецької, німецької, англійської, французької, італійської та польської мов. Вона добре знала латинську мову, а під час перебування в Єгипті почала вивчати іспанську мову»

Спротив та мова свободи

Сучасники часто дорікали письменниці за звернення до античних і ранньохристиянських сюжетів. Проте саме через них Леся Українка говорила про поневолену Україну. Образи завойованої Греції чи біблійного Вавилону були художніми алегоріями української дійсності.

Її драми – це не втеча від реальності, а інтелектуальна форма опору. Вона писала про випробування, відповідальність, свободу вибору та необхідність вистояти навіть у безнадійних умовах.

Поетеса проти імперських та гендерних стереотипів

У радянський період образ Лесі Українки навмисно спрощували й маргіналізували, зводячи його до образу «хворої, слабкої дівчини у вінку». Натомість реальна Леся Українка була сильною, принциповою, інтелектуально незалежною жінкою.

Разом з Наталя Кобринська та Ольга Кобилянська вона стояла біля витоків феміністичного руху в українській літературі. Її героїні – вільні, самодостатні, здатні приймати рішення і нести за них відповідальність. Для Російської імперії це було справжнім викликом.

Леся Українка підтримувала жіночі рухи, друкувалася в альманасі «Перший вінок» і послідовно виступала за право жінок на самореалізацію.

Останні роки і культурне безсмертя

Попри постійний біль і прогресуючі хвороби, письменниця до останнього залишалася активною. Останні роки життя вона провела в Єгипті та Грузії разом із чоловіком – фольклористом Климентом Квіткою. Померла Леся Українка 1 серпня 1913 року в грузинському селищі Сурамі.

Похована в Києві на Байковому кладовищі. Символічно, що її труну несли шестеро жінок – як знак пошани до письменниці, яка все життя боролася за гідність і свободу.

Окремим виміром актуальності Лесі Українки є її культурне безсмертя. Її присутність в українському просторі не обмежується підручниками чи пам'ятними датами – вона живе в мові, у мисленні, в сучасному мистецтві та суспільному діалозі. Її тексти постійно переосмислюють у театрі, музиці, кіно, вони надихають художників, режисерів і митців нового покоління. Леся Українка стала не просто класиком, а культурним кодом – символом інтелектуальної свободи, незламності й права бути собою. Її слово не старіє, бо звернене не до епохи, а до людської гідності – і саме тому воно залишається живим доти, доки живе Україна.

Спадок

По собі Леся Українка залишила вражаючі поетичні поеми, прозові твори, понад 270 віршів, публіцистичні статті, а також неперевершені переклади світової класики.

«Ще у 1889 році в листі до брата Михайла Леся Українка виклала велику програму перекладів творів світової літератури українською мовою. В рамках цієї програми вона перекладала твори Гейне – «Ліричні співанки» (1890), поему «Атта Троль» (1893) та інші поезії. Серед її перекладів – гімни з «Рігведи» (1890), поезії Давнього Єгипту (1910), спроби перекладів творів Гомера, Данте, Шекспіра, Байрона».

Фольклористка

«Леся Українка впродовж усього життя цікавилася українським фольклором. Вона знала дуже багато народних пісень (близько 500) і сама була визначним носієм фольклору. Перша її фольклористична праця – «Купала на Волині» – опублікована в 1891 році, а останній великий цикл пісень з її голосу записав її чоловік Климент Квітка в 1913 році.

Леся Українка і Климент Квітка були першими українськими фольклористами, які почали записувати виконання народних співів на фонограф.

«У 1908 році Леся виділила зі своїх невеликих коштів 300 рублів для Філарета Колесси, завдяки чому він зміг записати багато дум для свого фундаментального видання», – пише у біографії Лесі Українки її сестра Ольга Косач-Кривинюк.

На одному із тих записів зберігся голос самої Лесі Українки.

«Лісова пісня» – шедевр, інтерпретація легенди про Ґрааль

Драму-феєрію «Лісова пісня» літературознавці називають шедевром української і світової літератури та драматургії.

У цьому творі Лесі Українки відчувається глибинний зв'язок із стародавніми поемами, що входять у творчу спадщину людства.

Деякі дослідники бачать у «Лісовій пісні» інтерпретацію легенди про Ґрааль (стародавній образ животворної енергії, сконцентрованої у жінці, а у християнстві – чаша, в якій збереглося кілька краплин крові Ісуса Христа – ред.)

Розповідаючи у «Лісовій пісні» сумну історію кохання, Леся Українка дивовижно точно та вишукано передала глибину вічного протистояння між світлим і темним у людському єстві, прірву між красою природи, неповторністю душі, здатної її відчувати, і потворністю обмеженості та жадібності.

У цей твір Леся Українка вклала усе своє дитинне зачудування світом, свій пошук спорідненої душі, увесь свій життєвий досвід, енциклопедичні знання і непересічний багатогранний талант.

Леся Українка написала «Лісову пісню» у Кутаїсі (Грузія) менше ніж за два тижні, і ще понад тиждень допрацьовувала текст.

«Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. Я писала її 10-12 днів і не писати ніяк не могла... Але після неї я була хвора і досить довго «приходила до пам'яті». Все боліло, наче мішки носила... Я здавна тую Мавку «в умі держала»... У Колодяжному (село на Волині, де у будинку, в якому Леся провела свої дитячі і юнацькі роки, тепер її музей – ред.) в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділась Мавка», – писала Леся Українка в листі до сестри Ольги від 27 листопада 1911 року.

Жанр, у якому була написана «Лісова пісня», тепер називають – фентезі. А Мавка стала українською конкуренткою принцес Disney.