«Я хочу правді бути вічним другом...»: до 90-річчя Василя Симоненка

«Нескорений, як Прометей, з гарячою і пристрасною натурою, непримиренний до ворогів українського народу,

великий патріот України, щирий і добродушний, він увійшов у літературу як поборник правди і добра.» Л. Ліщинська

Життя Василя Симоненка було подвигом, поезія – прапором останніх десятиліть у боротьбі проти номенклатурного засилля. Він бачив, як Україна швидко скочувалася до становища рабині, українська мова не визнавалася державою, занепали народні ремесла, люди тікали в міста. Його полум'яна поезія в цей час кличе на боротьбу не байдужих до долі українського народу, проголошує: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! »

Така сміливість не могла пройти безкарно. Під заборону потрапляють його твори. Протягом п'ятнадцяти років, аж до 1981-го року. Симоненкова поезія взагалі не друкувалася. І тільки згодом побачили світ збірки «Лебеді материнства» (1981), «Народ мій завжди буде» (1990), «Півні на рушниках» (1992), «У твоєму імені живу» (1994).

«Любити все прекрасне і земне і говорити правду...» - так, роздумуючи про покликання письменника, стверджував Василь Симоненко.

Казки для малят і не тільки...

Після казки Івана Франка «Фарбований Лис» була довга-предовга перерва. Були чудові прозові та поетичні твори для дітей, а от казки – не було. І раптом – «Цар Плаксій та Лоскотон». Ця весела, дотепна казка одразу сподобалась юним читачам. Окрилений успіхом, поет створює нову, дивовижну казку «Подорож у країну Навпаки».

Обидві казки Василь Симоненко написав для свого сина Олесика. Вони мають захоплюючий сюжет і традиційний щасливий кінець, просту манеру викладу і цікавих героїв.

Його третя казка – «Казка про Дурила», яка була закінчена за три місяця до ранньої смерті поета, зовсім інша. Вона написана не тільки для дитячої уяви, а й для дорослої пам'яті про пережиті, криваві дні: у казковому сюжеті замасковано гірку історію нашого народу – і лихоліття, і репресії, і беззаконня. У смішному і трагічному образі Дурила постає одурений, темний і безпорадний народ. Головний герой твору бреде крізь море людської крові, шукаючи рідний край. Саме після цієї казки поет написав вірш «Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок...». Через інакомислення казки про її надрукування в ті часи не могло бути й мови. Лише через 24 роки, у грудні 1987-го , вона була надрукована в газеті «Молода гвардія». Літературознавець В. Яременко назвав цю казку «лебединою піснею» Василя Симоненка, страшною казкою про шукання Батьківщини.

Казки Василя Симоненка для малят і не тільки ...

Про письменника

• Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Зростав без батька. Про своє дитинство пізніше поет писав, що з рідних людей у нього були тільки мати і сивий дід, а татом він нікого не кликав і довгий час був упевнений, що так і повинно бути.
• Шкільне навчання Симоненка проходило у рідному селі. По закінченні школи отримав золоту медаль. Вступив на факультет журналістики Київського національного університету імені Шевченка, а після отримання диплома переїхав до Черкас, де працював у редакціях газет "Молодь Черкащини", "Робітнича газета", "Черкаська правда".
• Писати Василь Симоненко почав у студентські роки. Його вірші, які допускалися до друку, коригувалися. Визнання до поета прийшло посмертно. Сам письменник про свій поетичний стиль говорив: "Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди".
• Навесні 1960 року в Києві заснували Клуб творчої молоді, учасниками якого були Іван Драч, Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.
• Симоненка називали літературним бунтарем: він не терпів несправедливості, прагнув не тільки свободи, але й визнати Україну самобутньою державою. Він виступав проти компартії та всевладдя.
• Шістдесятник Василь Симоненко помер у ніч з 13 на 14 грудня 1963 року у неповні 29 років.Він помер у черкаський лікарні від раку нирок. Хвороба загострилася після побиття поета міліціонерами влітку 1962 року.
• Літературні критики називали його "поетом без каменю за душею", а есеїст Євген Сверстюк зазначив, що Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частину історії України.
• 1965 року Симоненка висунули на Шевченківську премію. Проте не судилося. Поет отримав її лише через 30 років, уже в Незалежній Україні, посмертно.
• 

Поезія Василя Симоненка сьогодні допомагає нам жити і боронити Україну

В останньому своєму вірші у грудні 1963 року поет писав: «Прощай, мій зошите! Спасибі тобі, друже, Що ти думок моїх Не відцуравсь,.... Ти їх сприйняв Без жодної огуди, Єдиний мій читач І шанувальник мій. Чи сприймуть їх колись І прочитають люди — Побачимо. Прощай, товариш мій.» Сприйняли! Читають! Молодь гартуює свій характер на Симоненкових поезіях! Як в епоху 60-их, так і нині, його гострі рядки та лірика не втрачає актуальності.

"Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину", "Я — Українець! Ось і вся моя автобіографія!", 

"І тільки тих поважають мільйони, Хто поважає мільйони «Я»", "Нема нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини", „Вічна мудрість простої людини В паляниці звичайній живе" - це маленька дещиця неперевершених строк з поезій Василя Симоненка. Його поезії і сьогодні бентежать українців, вони - вічні. 

"Він уперто, насуплено дивився в корінь. Сам він, наче корінь, вийшов з землі, з органічною любов'ю до неї і свого селянського роду", "У його простоті ви відчуваєте людину високої інтелектуальної культури — масштабний розум, який уміє відсівати дрібниці й оголювати суть...»,– писав про нього есеїст Євген Сверстюк.

«З глибин народного життя вийшла поезія Василя Симоненка. З мужності народу, з горя його і його звитяжної боротьби виспівалась вона. Звідси той дух непоборний, яким вона пройнята, звідси та розпашіла пристрасть, яка буяє в ній. Вітер часу не остудив Симоненкових поезій, вогнем душі жаріють вони й сьогодні, як і тоді, коли вперше так жагучо й неповторно вибурхнулись в нашому красному письменстві...», - говорив про Василя Симоненка Олесь Гончар.